Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— У сто тридцять першій,— сказав я.
— Хіба в Житомирі є такий номер школи? — майже солодко спитав чоловічок.
— Ні, це школа у Львові,— сказав я.
— А-а, ви зі Львова? Родом звідти? — Очиці чоловічка світилися, ніби він знайшов щось коштовне.
— Родом я із Житомира, а у Львові кінчав школу, мій батько був туди командирований.
— А ким працював чи працює ваш батько? — медоточиво спитав чоловічок.
— Цього я вам сказати не можу,— загадково мовив я.— Він офіцер...
Очиці в чоловічка забігали, окуляри сповзли на носа, на лобі вибилася третя крапля поту.
— Ага, ага, розумію. Ваша адреса.
— Вулиця Карла Лібкнехта, тринадцять, квартира сто тринадцять.
— Де працюєте?
— На електровимірнику.
— А у вас поспорт з собою є?
— Не захопив.
Чоловічок, очевидно, неймовірно втомився, зробивши таку роботу і так багато на аркуші написавши. Лоб у нього весь зросився потом.
— Чудово,— сказав він.— То для чого вам потрібні книжки?
— А для чого вам потрібно це знати? — перепитав я, імітуючи його голос.
— Є встановлений порядок,— жорстко сказав чоловічок.— Не я його вигадував, молодий чоловіче!
— Хочу написати роботу про транспіраційні[1] функції людської думки.
— А-а,— протяг чоловічок.— І ви ніде не учитеся?
— Ніде,— сказав я.— Це робота для самоосвіти. Чи можу я замовити книги?
— Хм, хм,— сказав чоловічок, перечитуючи те, що написала його пухкенька рука.— Ми це вивчимо. Бачите, в нас замовляють книги люди, які працюють над дисертаціями. Над дисертаціями, молодий чоловіче! Зайдете через місяць і обов’язково з паспортом.
Він подивився на мене особливим поглядом — знизу вгору, якось бочком, трохи хитро, а трохи підозріло, очевидно, визнав мене за божевільного.
— Повторіть іще тему вашої роботи,— сказав він.
— Транспіраційні функції людської думки.
Чоловічок із задоволенням тему моєї роботи записав.
— Не знаю, не знаю,— сказав він,— чи ми зможемо вам допомогти. Будемо вивчати.
— Отже, через місяць?
— Не раніше,— офіційно сказав чоловічок.
Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб принаймні не усміхнутися. Мені увіч здавалося, що цей чоловічок зійшов із сторінок одного із діккенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.
Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.
— Ти сюди ходиш? — здивувалася вона.
— Нічого дивного,— сказав я.— По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.
— А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.
— Це робить вам честь, мадмуазель.
— Хохмиш?
— Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні підручники дочитуєш?
— То ж задають,— сказала Лариса.
Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка скоїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.
— Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,— сказала вона.
— Сумний хохмач.
— Що ж тут сумного?
— А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.
— Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.
— Тому не читаєш книжок?
— Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити — що, погано?
— Отже, ти коник-стрибунець?
— Ну да! — вона зірвалася з лавки. — В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?
Ми “пострибали” в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.
— Шкода, що ти до нас не прийшов,— мовила Лариса.— Ми так казилися, що сусіди