Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Удома я мав маленьку комірчину-кімнатку, в якій панувало безладдя, бо я рішуче не впускав туди матір з її шматками та віниками, отож після кількох сварок вона задовольнилася тим, що підмітала чи витирала мокрою ганчіркою підлогу, а книжок моїх і паперів не чіпала. Я ж любив, читаючи, робити виписки, складати поширені змісти, особливо з позичених книг. Книг у мене було багато: стелаж у вільному простінку, книги було складено під столом, навіть під ліжком, бо місця бракувало, а мати проти стелажа в їхній батьківській кімнаті ярісно повставала, бо вони, тобто книжки, “збирають пилюку”. В цій кімнатці я любив поринати в уявні світи, тоді погідніше відчувався хід часу, тоді і я ніби розширювався на широкий простір, тож ковтав книги одну за одною, як го-голівський Пацюк вареники, правда, алегорія ця грубувато звучить. Книг мені вже бракувало, я ходив в обласну бібліотеку, натрапив на енциклопедію Брокзауза та Ефрона і почав її перечитувати том за томом, а ще відкрив, що тут є міжбібліотечний абонемент і зайшов туди, маючи намір замовити один із томів “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”, твори Спенсера та Брандеса.
За столом сидів манюпусінський чоловічок з великою головою і з зачісаним назад цупким, як дріт, волоссям. На носі чоловічка сиділи окуляри, і він роздивився мене через ті окуляри, як комаху.
— Ви студент? — спитав, підозріло поїдаючи очима.
— Ні, робітник,— сказав я.
— То навіщо вам ці книги?
— Як так навіщо? — обурився я.— Раз я їх замовляю, вони мені потрібні.
— Працюєте над якоюсь роботою? — спитав тоном прокурора бібліотекар.— Чи, може, учитеся заочно?
— Не вчуся заочно і не працюю над роботою. Хочу ці книги прочитати.
Брови в чоловічка підскочили, ніби злетіло два метелики (мені навіть здалося, що я в когось такий рух бровами бачив), він подивився на мене круглими очками через окуляри, ніби на бронтозавра.
— Давайте запишу ваше прізвище, ім’я та по батькові, адресу, місце роботи,— сказав він іржавим голосом,— а тоді ваше питання буде вивчено.
Я насторожився. Щось тут було не так.
Чоловічок присунув до себе аркуша паперу і знову зирнув на мене.
— Прізвище!
— Добчинський Акакій Акакійович,— сказав я, не моргнувши — змішав двох відомих гоголівських героїв.
— Хіба зараз дають такі імена? — спитав чоловічок, наморщуючи лоба.
— Мене так назвали в честь батька,— сказав я. — До речі, і дід мій, і прадід були Акакії Акакійовичі.
— А з вас у школі не сміялися? — із сумнівом спитав чоловічок.
— У школі я був Микола Миколайович,— сказав я.— А в атестат написали вже правильно.
— А в якій школі ви вчилися? — вкрадливо спитав чоловічок, у нього на лобі вибилося