Фройд би плакав - Ірена Ігорівна Карпа
– Ну-ну, нічого, це ж просто останній день, коли тобі 26…
– Придурок! Мені 22!
– Ага, – засміявся Х'ялмар, – я знаю. Просто чомусь прийшло до голови «26».
В сезон дощів важко щось планувати. Ніколи не знаєш, коли почнеться злива, триватиме вона дві години чи півтори доби і яка після неї буде середня глибина калюж. В той день Марла із Х'ялмаром, кинувши монетку (випав герб – їхати), товклися на мокрій автостанції, марно чекаючи автобуса в Борубудур. Чомусь завжди і всюди на автобусних, вокзалах, у бібліотеках, конторах і паспортних столах знаходиться жевжик Я-тут-все-знаю, Що запевняє вас: «Буде!», коли насправді нічого не буде.
– Ну та й пес із ним, – Марла розкатала рукави куртки – ставало трохи зимно. – Нічого страшного. Може, храм сьогодні взагалі не працював.
– Шкода… Але то, як ми туди поїдемо на світанок не твоїх уродин, а десь наступного дня?
Спочатку Марла чомусь згадала, як колись переклали назву Неборокових «Страхітливих Уродин» на російську. Вийшли «Страшные уродиньї». А відтак Марла подумала, що якщо храм буддійський і Будда присутній в усьому, то чому би дню народження також не жити в кожному дні. Зрештою, вона і про це не подумала. Просто кивнула і поцілувала Х'ялмара в губи, на загальну радість місцевих мешканців, що чекали своїх смішних різнокольорових автобусів.
Вулиці міста Джокджакарта у вологий сезон набували якщо не шарму, то принаймні певної придатності для дихання. Марла, наприклад, уже могла їздити на мопеді, не вдягаючи карбонову маску. Х'ялмар, сумуючи з того, що в Марлиному рейтингу міст – Бангкок, Сінгапур, Джакарта, Джокджа – остання займала найсумніше місце, тут і там намагався тикнути Марлу носом у красоти й переваги їхнього містечка.
– Ну, давай пройдемося пішки? Нам же не далеко. Та й свіжо ніби після дощу.
– О'кей, – погодилася Марла, – ходімо. і, діставшись до найближчого сміттєзвалища (тут же, обіч головної дороги, в долині річки з живописними терасами уже невизначених кольорів), обережно, щоб не вступити майже босими, в легких сандалях, ногами у смердючі скупчення, Марла вдавалася до своїх антропологічних роздумів:
– От скажи мені, Х'ялмаре мій просвітлений, чого місцеві жителі так люто ненавидять свій, бляха, рідний край. Гуцули в Яремчі і довколишніх селах робили – та й роблять – те ж саме. Скидають все своє гівно «в берду» – в перший-ліпший рівчачок, потічок чи урвище. Оскільки всі ці природні об'єкти інколи знаходяться на певній відстані, найпростіший шлях до чистоти – річка Прут, нещасна водна артерія. Треба якось дослідити, які ж пустоти душевні тим сміттям дикуни намагаються заповнити… – Ну, я би не зовсім погодився зі словом «дикуни», просто, зважаючи на їх фінансовий стан… – очікувано запротестував Х'ялмар.
– Звичайно, пробач будь ласка. Вони ж такі бідні, нещасні, на мотоциклах їздять цілими днями – від розпуки, певно? – і видзвонюють із мобільних моделі «А в мене крутіший, ніж у тебе!» в Армію Спасіння. Вибач, коханий, але бідність жодним чином не виправдовує відсутності культури. М-да, слово «культура» тут я вжила у збаналізованому сенсі, але ти мене зрозумів.
– Та що ж ти так їх не любиш?
– Я? Не люблю? Та мені плювати, за великим рахунком. Я не співець знедолених народів, я вже казала тобі про це. Просто вони тут так бідують від нестачі землі, а як тільки вдеруть шматочок – одразу вирубують там дерева і щось у лихоманці засівають, і потім на будь-який «нічийний» клаптик грунту всім кампунґом [11] звалюють відходи. Чимось мені це нагадує історію того пакистанця, що отримав відкоша і розрив заручин – батьки нареченої розірвали їх, пам'ятаєш?
– Угу. Чувак облив лице дівчини кислотою. А потім суддя присудив його до того ж обливання кислотою.
– М-да, оздоровчі процедури, нічо не скажеш…
– Ну, і не дурня це? Просто якесь тобі Старозаконня єврейське, хай вибачать мене мусульмани.
– А я би просто засудила гівнюка до смертної кари.
Безглузді обговорення побутових дурниць і кримінальних новин: хто кого розрізав на вісім шматків, хто кого з'їв цілком, а хто спочатку ще й спокійно пообідав разом із жертвою пенісом жертви, знімаючи прийом їжі на камеру, засвідчуючи найпрямішим чином волевиявлення жертви – бути з'ідженою, бо все інше в цьому житті вже спробуване. Марла з Х'ялмаром, цілком чітко усвідомлюючи імпотентність отакого проведення часу, не втомлювалися знову і знову займати себе пустопорожніми балачками. Марлі це було чомусь потрібно – вбити колишні страхи, пов'язані з колапсом першого кохання:
Головне, що нам є про що поговорити. – («Головне, щоби було про що помовчати» – згадалися Марлі слова подруги. Слова бажано промовляти з піднятим догори вказівним пальцем правої руки, підтягнувши чорні брови й опустивши повіки. Тільки чомусь те вдале мовчання останнього разу виявилося мовчанням ягнят).
– І є про що помовчати, – Х'ялмар чомусь не проробив необхідного ритуалу з пальцем.
– З тобою чомусь не нудно. Коли ліньки вже про все говорити, можна просто дивитися на тебе або дмухати тобі у волосся. Або просити тебе почитати мені нудну книженцію Ксі Ксо про сінгапурських клімактеричних бізнес-леді і засинати на другій половині третього абзацу.
– Можна ще їсти, – Х'ялмар почав збирати зі столу брудні тарілки, – знаєш, наші дні в Джакарті якісь перверсивно-гедоністичні. Кожен вечір ми збочуємося, вишукуючи щонайненормальніше місце із щонайкращою їжею…
– Бо що ж іще, скажи мені, робити? – і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:
– писати статті у популярно-філософські видання (дуже рідко, майже ніколи, бо «в падло»);
– писати типу статті в підліткові журнали (теж ніби в падло, але долається легше);
– валандатися фестивалем європейського кіно (Осанна! Культурний карантин час від часу відміняють, та ще й на шару);
– їхати на висілки ім. де Дідько і Добраніч-Каже (французьких політичних активістів 1848 року), щоби в заниканому кіно-театрику, випивши порівняно дешевого пива «Bintang», лежачи на полакованій чорній підлозі, дивитися «Bande a part» Годара і до смерті ображатися на те, що цей фільм показують замість «Chinoise»;
– малювати масляними пастелями жовтогарячі портрети принца Арджуни (пастелі поцуплені в Патріка, потім можна буде письмово вибачитися);
– купувати в універмазі «Sarinah» (названому так на честь коханки президента Сукарно) величезними партіями сарони [12] ручної роботи, щоби потім мастити собі голову, кому би їх подарувати (однак, подарунків все одно, як правило, виявляється недостатньо);
– купувати малесенькі розписані шафки, величезні керамічні тарелі, прошиті соломою, нікудишні книги зі східної образотворчості, хороші книги зі східної (зокрема буддійської) образотворчості, різних розмірів свічечки, робусту й арабіку,
