Перверзія - Юрій Ігорович Андрухович
«Слухай, — звернувся я до нього з усією поважністю, на яку лише здатний, після того, як ми — кожен по-своєму — помолилися. — Хоч Беда Достохвальний (а може, хтось інший) і твердить, ніби недобре згадувати Господа при випивці, я, однак, не вірю, що ми аж так сильно цим Його ображаємо. Себто цей перший келих я хотів би підняти за число один, за Єдиність, за єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі і всього видимого й невидимого, а таким чином — і за першу заповідь Божу. Вся ця краса, — я повів рукою навколо, — і ця тиша належить Йому, і ми теж належимо Йому і не забуваймо про це ніколи з вдячністю!»
Вино було шляхетне, а сир і овочі лише підтримали в нас це відчуття, тож я без довгих зволікань наповнив знову келихи, щоби належним чином ушанувати число два, себто випити за дві природи Господа нашого Ісуса Христа, за два світи — видимий і невидимий, за дві головні заповіді любові, за дві Тайни мертвих, за Друге пришестя, за Второзаконня, за Каїна та Авеля, за хліб і вино, за дві рибі (на жаль, більше в нас на столі й не було).
«Бачу, що ти чоловік не пустий, — промовив я до Станіслава, відламуючи кусень риби, від якої той відмовився. — Як же опинився ти тут, чужинче? Що привело тебе?» «Велика самотність, отче Антоніо, — відповів він. — Нема в мене ні дому, ні близьких, ні рідних. Одно тільки залишається — блукати світами і до Бога промовляти з різних церков, соборів». Мені така відповідь сподобалася, і я продовжив розпитування: «А що, ти яко чоловік мирський не маєш собі жінки?» «Колись мав, отче Антоніо. І дуже її любив», — по цих словах він видобув з-під сорочки нагрудний медальйон і, розкривши його, показав мініятюрний овальний портретик цілком юної жінки, напівдитини, а решти я не роздивився, бо вже добре таки стемніло. «Гарна?» — спитав чужинець. «Як ангел», — не збрехав я.
«Тепер знаю, отче Антоніо, за що ми вип'ємо, — сказав по хвилі мовчання Станіслав. — За число три, себто за Пресвяту Трійцю!» «Безумовно, — погодився я, — але не тільки. Адже число три — священне і досконале число. Це перше з чисел, що має заповнену структуру: початок, середину і кінець. Це символічне і багато значуще число. Тож вип'ємо не лише за три Особи Божі, про що ти вже цілком слушно сказав, але й за трьох царів зі Сходу, що прийшли поклонитися малому Ісусові. Також за три дні і три ночі, проведені Йоною в китовому череві, а відтак — і за Третій день взагалі, бо то — день Воскресіння. Можемо тут згадати ще Сима, Хама та Яфета або, скажімо, Даниїла, Давида і Соломона». Випивши по цих словах, я гукнув старому Анджеліко, щоби виніс із захристії якого-небудь ліхтаря й пару інструментів для музикування. Тим часом запитав у чужинця: «Чи у твоїй країні всі дівчата такі гарні?» «Вони їдуть з моєї країни, — відповів той. — Скоро їх не лишиться жодної. Будь-якої. Знаєте, отче Антоніо, це так, як із міні-спідницями. Спершу їх одягають лише гарт дівчата з гарними ногами. Трохи пізніше — негарні дівчата з гарними ногами. Ще пізніше — гарні дівчата з негарними ногами. Слідом за ними — негарні дівчата з негарними ногами. А тоді вже — всі інші дівчата», Я похвалив його за дотепний силогізм, хоч це, може, й не був силогізм, а тоді, взявши до рук принесену старим чортом Анджеліко мандоліну, виконав у подарунок своєму гостеві прегарний мадригалик «Si, si, ch'io v'amo!»[30], укладений блаженної пам'яті Клявдіо Монтеверді ще на початку XVII віку. Коли, вислухавши його, мій молодий товариш почав голосно плескати в долоні, я зробив йому зауваження, щоби все-таки поводився тихіше: ми ж бо на цвинтарі, — й він відразу споважнів.
Так виникла відповідна павза для нового наповнення келихів — над нами вималювалось число чотири. «За чотири святі Євангелія», — почав Станіслав. «Але не тільки, — доповнив я. — Бо є ще чотири моральні чесноти — мудрість, справедливість, мужність і повздержливість. Крім того, є чотири останні речі, які теж мусимо вшанувати: смерть, суд, небо і пекло. Понад те є чотири гріхи, що кличуть про помсту до неба, серед яких не лише навмисне чоловіковбивство, содомія, скривдження беззахисних, але й — не знаю чому — затримки із заробітною платнею. Однак, аби не завершувати цією грізною нотою, вип'ємо ще й за чотирьох шестикрилих істот, які повсюдно супроводжують святих євангелістів: Ангела, Вола, Орла і — певна річ — Лева!»
Виразна тінь біди і скорботи перебігла лицем Станіслава після випитого. Привчений до спостережень за тінями тіней, я зрозумів, що причина була в нагадуванні йому про волаючі до неба гріхи. Я вирішив помаленьку щось із нього вивідати, але без тиску і поквапу — важливо, щоб він сам прийшов.
Поки Анджеліко відносив спорожнілі пляшки і приносив нові — тільки вже не з вальполічеллою, а з соаве, — мій гість Станіслав узявся до невеличкого зграбного бандолеона і трохи пограв якихось своїх мелодій, однак невдовзі вийшов на необхідну тональність, аби виконати (без уловних вухом неточностей) «La venenosa» й відразу після неї «La lusignola» незабутнього Тарквініо Мерулі. Я дуже похвалив його за спосіб виконання — дещо затвердий як на італійську музику, але тим і своєрідний. «Чи у вас також є любовні пісні?» — поцікавився я. «Наші любовні пісні покидають нас разом із нашими дівчатами. Вони хочуть жити в інших країнах», — була відповідь. «Твоя жінка поїхала до іншої країни?» — «Так, але не до Америки», — була відповідь. «Хай їй там добре ведеться», — зітхнув я, оновлюючи вміст наших келихів молодим соаве. «Окрім як за П'ятикнижжя, я не знаю, за що б іще нам випити», — зізнався розгублений Станіслав. «Як? — розворушував його я. — А п'ять Тайн живих? А п'ять хлібів? А п'ять отворів людського лиця, створених Богом? А п'ять отців церкви, яких, сам не знаю за що, люблю найбільше: Климент Александрійський — раз, Іполіт Римський — два, Амброзій Медіолянський — три, Зенон Веронський — чотири і Августин Блаженний — п'ять, хоч цей п'ятий і заперечував музику?..»
Мій перелік справив на нього враження, і ми осушили келихи до дна. Тут, не відійшовши ще далеко від числа п'ять, я ніби ненароком запитав:
