Перверзія - Юрій Ігорович Андрухович
— Символічне Зіставлення зостається далеко не достатнім Засобом для виялення Постійних Взаємозв'язків! — заквапився, підсумовуючи Вичавлене з Мозку, доповідач. — Ми ж усвідомлюємо це, споглядаючи Танець у Затінку: «Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно», — писав з цього приводу апостол Павло до Коринтян. Розуміючи, що перед зором постає Загадка, ми тим не менше трактуємо її й так і овак, намагаючись роздивитися у Дзеркалі відображення, пояснюючи Одні Видіння за допомогою Інших і розташовуючи Дзеркала Одне навпроти Іншого. Увесь Світ постає перед нами в Образах Персоніфікованих: це Пора Відквіту й Перезрілості. Мислення зробилося надто залежним від Утілення в Образах; візуальний бік, такий важливий для доби пізнього Середньовіччя, зробився нині Всемогутнім (кіно, телебачення, відео). Усе Видиме й Невидиме (себто Мислиме) перетворене у Пластичне та Зображуване. Постісторичне сприйняття Світу досягло стану повного Спокою — це ніби Зала, виповнена Місячним Сяйвом, усередині Якої Думка змогла нарешті поринути в Сон.
Не встигли ще догриміти оплески, не встиг Даппертутто докружляти поміж гостей з порожніми чистими попільничками, не встиг я подумати, що десь і колись уже чув або читав щось дуже подібне, як Дежавю плеснув у долоні й разом із першими тактами музики з'явилося Семеро Гостес, одягнутих таким чином, що спереду кожна виглядала як один із Головних Гріхів, а ззаду — як Противна Йому Чеснота, будучи, крім того, одним із Семи Днів Тижня та однією з Семи Провінцій Північної Італії. Сам же доповідач одягнув маску (яка могла б утілювати собою і Смерть, і Час, і Ніч, і СНІД) та й легкими балетними стрибками пустився гостесам назустріч.
У відповідь на такі відверті па ціла четвірка музик спалахнула звуками, ніби рушила одностайно з місця в похід. І залунала якась павана — не павана, гальярда — не гальярда, і не сарабанда, й не алеманда, а скоріш за все чакона. І Дежавю злітав понад полицями й стелажами, здмухуючи крилами плаща густі хмари солодкої пилюки з поверхонь фоліянтів. А тоді кожна із Сімох Гостес, обравши собі танцюриста до густу, подріботіла його запрошувати. Ніби навмисне, мені випала панна Вівторок, до того ж провінція П'ємонт. Однак найприкріше те, що спереду вона була найтяжчим з гріхів, себто Гординею.
— Ну, чому, чому ти прийшла до мене? — випитувався я крізь танець, силкуючись розкрутити її навколо осі й повернути до себе значно чеснотнішою задньою частиною, себто Смиренністю. Але дівчина спритно вив'язувалася з моїх павучих обіймів і знов поставала мені Гординею з високо задертими носом і грудьми.
— Це — не я, це — ти, — відповіла вона кілька разів, коли я повторював запитання.
Навколо буяли інші пари, і Захланність оберталася Щедрістю, а Лагідність — Гнівом і навпаки, тож коли все розвихрилось у найвищому поривному виплеску музичної теми, котра, до речі, робилася дедалі дикішою, щораз менше нагадуючи про стару добру чакону, я нарешті догнав усю непроглядну глибінь авторської концепції мессіра Дежавю: в цьому кружінні, блиманні й миготінні, у цій розшарпаності та розваленості вже нічого неможливо було з'ясувати, означити і відокремити — заздрість від чистоти, зажерливість від зичливості, помірність від лінощів, а хтивість від пильності. Проте центром усього залишався він, Гастон Дежавю, той самий, він же Смерть, він же Час, він же Простір…
З останніми акордами Гординя прилипла вустами мені до шиї й так на мені повисла. Щоб її прискромити трохи, я змушений був навіть ляпнути її по сідницях Смиренності. Аж після цього вона відпала. Зрештою, причини відпадання могли бути й інші, скажімо, пронизливий Даппертуттів голос, який прокричав нетривалий антракт. Задихані гості розбрелися в пошуках тістечок і напоїв. Дежавю зграбно приймав гратуляції й давав відразу декілька інтерв'ю. Музиканти сховали до футлярів лютні й віоли і похнюплено-скривлено, ніби в'язні на страту, вийшли по одному геть: Весна, Літо, Осінь, Зима.
Я присів коло вікна в надії бодай щось побачити: якусь чайку на гребені хвиль, якусь рибину, хмару, якийсь уламок весла. Чи, наприклад, Аду. Але наді мною тут-таки виникла Шпала Шалайзер і повідомила, ніби я «фантастично гарно танцюю».
— When? — запитала вона.
— What? — удав я наївняка.
— Shit! — загиготала вона і, плеснувши мене що є сили по плечу, відійшла.
— By! — зашкірився я їй услід і навіть помахав.
Іди к хрінам, любко моя заокеанська.
Я все витримаю. Все витримаю. Я повторив це сто п'ятнадцять разів: я витримаю. На сто шістнадцятому слово було надано Альбораку Джабраїлі.
Я не надто слухав його, хоч і берет, прострелений на місці кокарди, і плямистий камуфляж, і старий радянський протигаз на боці справляли враження. Альборак говорив щось про «постмодернізм у політиці», підкресливши на початку, що прибув безпосередньо з «терену бойових дій», тільки я не дослухав кого проти кого й навіщо. До того ж, учора він казав, ніби приїхав ровером верхи зі Швеції.
Альбораків текст являв собою нав'язливу суміш алюзій, іншомовних цитат, висловів у лапках, всередині яких виникали інші лапки, лапок було більше, ніж усіх інших знаків, разом узятих, за дужку він виносив найнесуттєвіше, а найважливіше скромно ховав у дужках, наче такий собі напівзайвий додаток, до того ж грати словами почав уже з першого речення, коли нагадав, як «у 14-му році в Сараєві з Принципу був застрелений австрійський архикнязь». Ця фігура середнього пілотажу була підтримана оплесками присутніх — так піднаторіла в джазі публіка реагує посеред композиції на який-небудь особливо заламаний септакорд. Невдовзі після цього окрилений Альборак хвацько заримував Балкан з вулканом, облаяв столицю Албанії як «донедавна місто тиранів», порівняв Югославію з розшматованою піццою (вочевидь, пам'ятаючи, що по-словенськи «піцца» — з одним «ц» — означає щось інше, вологе і потаємне), Австро-Угорщину нарік «текстом, який так ніхто й ніколи не дочитав унаслідок його еклектичності», водночас пересуваючи, ніби фігури по шахівниці, античних та біблійних героїв, гостро засудив якихось «ослів з Осло», ніби ненароком переплутав Венецію з Віднем, Латинську Америку порівняв із канібальською ресторацією, де фірмовою стравою номер один виступає «гарматне м'ясо», демократичну Росію назвав печеним льодом, про Європу висловився, що вона має «Езопів комплекс», а рік світової загибелі Карнавалу вивів за допомогою окремої формули, де Х — період незавершеного будівництва Вавилонської вежі, Y — швидкість поширення Тисячолітнього Царства, Z — Число Звіра (константа), а n — порядковий номер цивілізації.
Завершив обуреною заявою з приводу викрадення у Венеції його «alter ego і найближчого товариша», з яким об'їздив дев'яносто три країни світу і
