Перверзія - Юрій Ігорович Андрухович

змусило мене стрепенутися і вслухатися з усією можливою уважністю — внутрішнім наслуханням. «Я приїхав сюди з дуже далекої країни. Ви можете й не знати про неї, отче Антоніо. Досить сказати, що я народився в малому містечку серед гір, зовсім близько від центру Європи», — говорив Станіслав. Тут мені здалося, що він не цілком сповна розуму. «Про що ти кажеш? — здивувався я. — Хіба це так далеко звідси? Хіба центр Європи не знаходиться десь у Швейцарії?» «Ні, отче, в інших, зовсім інших горах, далеко звідси!» — наполягав він. «Може, в Уральських горах?» — пригадав я собі дещо зі шкільних викладів географії. «Ні, не в Уральських, а в Карпатських горах, отче, — виправив мене він. — Деякі з вас ще називають їх Кавказькими». «Зачекай, зачекай, — ворухнулося щось у моїй пам'яті. — Я чув про такі гори! Це там, де буває повно снігу не лише на вершинах, але й в долинах?» «Так, отче, — відповідав він, — іноді там випадає стільки снігу, що ми змушені пробиратися в ньому по шию, розгрібаючи його перед собою спеціяльними легкими лопатами. А ще в нас бувають такі холодні зими, що всі люди місяцями сидять по хатах і нікуди не вистромлюють навіть носа, бо вже за мить він може відмерзнути і відпасти».

Це несамовито зацікавило мене, і я вирішив ще дещо довідатися від Станіслава про його дивовижну країну. «А як виглядають мешканці твоєї вітчизни?» — запитав я. «Вони схожі на мене, отче, — була відповідь. — Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі. Щоправда, в мене трохи кращі зуби, ніж у багатьох із них. Зате я маю значно гірший зір». «А чи шанують у вас Господа нашого Ісуса Христа? — ступив я ближче до головної теми. — Чи може, моляться до якихось кам'яних бовдурів? Як, приміром, відзначають ваші люди Свят- вечір напередодні Різдва Христового?» «Це в нашої людності одне з найперших свят», — запевнив Станіслав.

— Увесь день перед тим ми постимо і молимось, а як тільки з'являється на небі перша зоря, сідаємо до містичної вечері. На вечерю подаються лише пісні страви, але їх мусить бути обов'язково дванадцять, за числом святих апостолів, бо кожна страва уособлює собою одного з апостолів і тому при столі не вільно називати її власним іменем, а тільки апостольським. Скажімо, не можна просити «А подайте-но мені тушкованої капусти», лише, «подайте-но мені Якова Алфіїва» і не можна просити «А подайте-но мені тертого маку», лише «подайте-но мені Матея-митаря». «Яке марновірство!» — не витримав я, можливо, мимохіть ображаючи його родинні почуття. «Крім того, — провадив він далі, — у Свят-вечір не вільно подавати одне одному руку через поріг, розсипати сіль і бити дзеркала. Крім того, не вільно казати „юшка“, а тільки „борщ“, бо протягом року в домі будуть нестатки. Також чоловік не сміє цього вечора доторкнутися до своєї жінки вказівним пальцем лівої руки, але їсти повинен лише з її тарілок, докінчуючи те, що вона залишить. Цього вечора треба співати різдвяні пісні, які в нас називають „гаївками“, бо, за нашими віруваннями, Діва Марія народила Боже Дитятко не в яскині, а у священному гаю неподалік Вифлеєму. Що стосується Водосвяття, то це теж надзвичайно пишне свято. У цей день бувають найтріскучіші морози, так що вкриваються льодом не лише річки та озера, а й обидва моря — Чорне і Азовське. З крижаної товщі вирубують величезного крижаного хреста (так зване „крижмо“) і, поливши його червоним грецьким вином, установлюють прямовисне під сонячне світло, від чого хрест спалахує рубіновим вогнем. Вино мусить бути грецьким, бо ми належимо до грецького обряду, як вам відомо, отче Антоніо». «Тепер я знаю! — проясніло мені. — Я згадав, коли і від кого я вже чув щось подібне. Мій дядько, мій рідний стрий, старший брат мого тата, Мікеле дель Кампо, один із перших авіапілотів Італії, колись подався на ваші терени, та там і канув під час першої війни. Щось подібне він описував у листах! Чи знайоме тобі це ім'я, чужинче, — Мікеле Скіпіо дель Кампо?» «Кожен у нашій країні глибоко шанує його», — схилив голову Станіслав.

Тоді я все ж вирішив бути прихильнішим до нього і таки поговорити про те, що йому болить. «Ти шукаєш примирення з Богом і заспокоєння для душі, сину мій, — нагадав я. — Чи не можеш більше розповісти про свої гризоти і докори?» «З радістю, отче Антоніо, — як завжди, здалеку почав Станіслав. — Говорити про себе — одна з найбільших доступних мені втіх. Я так люблю цю справу, що навіть найтяжча сповідь не приносить мені страждань, а саме тільки задоволення». «Про сповідь забудь, — остеріг я його. — Ми просто бесідуємо». «Тоді я просив би вашого дозволу спершу трохи пограти на органі, отче Антоніо», — виявив Станіслав. «Ти граєш на органі?» — не приховував я свого ошелешення. «У моїй країні майже всі вміють грати на органі, — пояснив Станіслав. — Хто гірше, хто краще. Я — посередньо». Це повідомлення не на жарт зацікавило мене і я, вийшовши зі сповідальниці, повів його нагору, де показав наш невеличкий, а проте вельми прецизійний, підвладний лише добрим майстрам інструмент. По цьому я знову зійшов на низ, а Станіслав, не довше п'яти хвилин повправлявшися, зненацька і без особливих видимих зусиль та відчутних погрішностей відтворив знану канцону № 3 G-dur Фрескобальді, після чого з іще більшою впевненістю і, я сказав би навіть із вишуканістю, — його ж таки, Фрескобальді, токату «Per I'Elevazione»[29]. «Щоразу сильніше змушуєш ти мене дивуватися, чужинче, — визнав я, коли він зійшов униз, розробляючи свої довгі музичні пальці. — Якщо так у твоїй країні грають посередності, то що тоді говорити про кращих?» «Я вчився музики в однієї старої органістки з мого рідного містечка. Вона була єврейка і померла на сто восьмому році життя. А, може, й не померла», — відповів Станіслав, але це нічого не пояснювало.

І тут мені сяйнула незла ідея. «Слухай, а чи не вийти нам трохи на повітря? — запропонував я. — Вечір нині теплий і тихий, кипариси пахнуть гарно, Венеція на тому березі вже засвічує вогні. Я маю тут поруч таку спостережну крапку, з якої видно півміста!» «А мерці?» — запитав мій гість. «Ви таки справді забобонні у вашій дивній країні! — заспокоїв я його. — Ну що мерці? Ми ж не потурбуємо їх даремно!»

Тоді я гукнув Анджеліко, щоби приготував усе необхідне, і за недовгий час ми вже сиділи під кипарисами, неподалік цвинтарного муру, з кількома