Навчи її робити це - Ганна Малігон

– огрядна жінка, достатньо «підпухла» на обличчі, волосся недбало зачесане назад, одягнена абияк – але таки жінка, не бабуся. Ліза відразу зробила висновок: мати. Шкільні фотокартки – нерівно пришитий білий комірець, в очах уже менше радості, косички ледь закручені вгору, наче Пепі Довга-Пачоха, буквар у руках – для годиться, букет бузку – щоб красиво… «Вибач, Марто, тисячу разів мені вибач, я так завинила перед тобою, і я зараз облишу це паскудне підглядання, а тоді можеш мене і вбити. А все то мовчання твоє, а все…» Як вона вчилася? Як жила з такою матір’ю? А без неї? Фотохроніка обривається якраз на молодших класах. Де ж інші знімки? Напевно, є у Марти ще й альбоми, та куди вона могла їх заховати? Десь далеко прокотився грім. Щось гупнуло об скло. Раз, вдруге… Ліза злякалась, але цікавість поборола її. Дивиться – аж то ластівка б’ється у вікно, наче чиясь душа загублена. «Киш, киш, дурнувата! Що тобі тут потрібно!? Невже гніздо почала ліпити? У таку негоду тільки демони розкошують, випускають своїх посланців із пітьми, аби вистежували нову жертву. Лети звідси, неприкаяна!» Ластівка облетіла коло, вдарилася ще кілька разів, пройшлася диким пташиним голосом по Лізиному серцю, як пінопластом по склу. І полетіла геть. Ліза повернулася до свого таємного злочину, обережно, наче наляканий злодій. «Один записничок гляну ще, і досить». Лише один – а більше й не треба, бо руки вже не ладні тримати навіть легкі папірці, а мозок не може прийняти стільки несподіваних поворотів. Далі – все, приїхали. Клініка. Доведеться самій бути квартиранткою у м’якій кімнаті з чотирма стінами.

Перше, що привернуло увагу, – плетена обкладинка записника і, мабуть, саморобна застібка з ґудзиком у формі квітки. То, напевно, був щоденник – ледь вицвілі сторінки, дати, мінливий почерк, засушені травинки між сторінок, химерні малюнки, візерунки, вклеєні аркуші. Під м’якою обгорткою збоку ніби щось промацувалось, Ліза таки не стрималась і витягла – то був рудий клаптик гумової клейонки, нанизаний на коротку марлеву «мотузочку». А на ньому надпис: «Діана Спаська, 1. 08, 00:20, 2500». Що це за код? Як його розгадати? Хто така ця Діана Спаська? Може, Марта – зовсім і не Марта? Може, вона збрехала! Так, звісно, збрехала. Документів, що підтверджують особу, так і не знайшлося. Хитра, з собою, мабуть, забрала. Ліза уважно роздивилася загадкові числа. 1.08 – схоже на перше серпня. Невже Марта народилася першого серпня? То в них день народження – в один день, хіба не прекрасно?! Якщо в людини є день народження, то є і час. І цілком імовірно, що 00.05 – це якраз година, коли з’явилася на світ та Діана, чи пак Марта. «Опівнічний час – прекрасна частина доби для розгулу нечисті, для паростків чорного полум’я. А 2500? Що таке 2500? Ти народилася на п’ять століть… пізніше? Ти з майбутнього? Навряд… Ціна? Тебе продали? Купили?» І враз Ліза аж стрепенулася. Вона згадала відеозаписи з пологових будинків. Червоні личка дітей у «контейнерах», манюсінькі ніжки й ручки, а на ручках… прив’язані «бейджики» – вони вже люди, їх мають ідентифікувати і випустити якомога швидше, аби й вони могли взяти участь у безглуздому фестивалі, назва якому життя. У людини, окрім усього, є ще тіло, отже, вага. «Якою ж легесенькою ти прийшла сюди… Хто тут чекав на тебе? Чиї руки брали тебе обережно, аби не травмувати ненароком, аби не зламати тебе, дівчинко?… І невже ти таки… зламалася?» Ліза обережно заховала випадково знайдений скарб, ще обережніше погортала вижовклі сторінки. Нудота підступала, в очах паморочилось. Тільки тепер згадала, що не їла нічого зранку. Та якось і не хотілося. Адреналін заповнив кожну її клітину і не відпускав. Хотілося піти випити холодного соку, але й на те не спромоглася. Знайшла запис, помічений червоною «блискавкою». Спрагло почала читати, подекуди гублячи слова і зашпортуючись на нерозбірливо закручених літерах. Читала – і у горлі важким їжаком ворушився зародок плачу:

«Мутний невідомо звідки витягнув добрий шмат мотузки й обкрутив нею мої руки. Я не пручалася. Він такий злий робиться, коли його не слухають, може ще вбити. Сказав, якщо верещатиму, – заклеїть мені рота скотчем. А я хіба дурна, щоб кричати? Хто в цих руїнах почує? Хіба тільки нашкоджу. Його китайський Рібок такий вонючий! Скинув, а піт по ньому так і котиться. І очі блищать, як у гієни. «Розповіси комусь – тобі каюк, поняла?» – шарпнув мене так, аж кістки затріщали. Я кивнула. На мені був білий сарафан, застебнутий на блискавку по всій довжині. «Можна, я сама роздягнуся?» – попросила. «Якщо брешеш, уб’ю. А віддасися по-доброму, більше ніколи не чіплятимусь. Слово мужика». Так ось який він – справжній мужик! І я повинна йому підкорятися. Навколо розбиті стіни, цегла, голубиний послід. Крізь дірки виднілося небо – біле, чисте, як молочний коктейль. А із закутків тхнуло сечею. Зараз мала відбутися посвята в жінки. Моя «посвята», про яку так часто тільки мріяла під ковдрою холодними інтернатськими ночами. Ось він – хлопчик, який мав подарувати мені першу ніжність після стількох років затяжного сирітства. Ось моя казка зі щасливим кінцем. Мутний розв’язав мотузку, недовірливо зиркаючи. Його штани спереду вже добре набундючились, я від того неконтрольовано скривилась, а він, падло, ляснув мене по щоці важкою лапою: «А шо ти, сучко, іще й недовольна! Ніхто не ламався, а ти принцеску із себе корчиш!» Хотілося заколоти його шматком арматури. Натомість покірно роздягнулася і ковтнула солону слину – він таки розбив мені губу. «Шо ти стоїш, як неродная?! Лягай! На шмотки лягай, бо спину на хер зчешеш!» Яка благородна співчутливість! І ця місіонерська поза… Його слизьке тіло незграбно навалилося зверху, наче мішок з лайном, і мені хотілося прокусити йому артерію, щоб здох на місці й більше нікого не мучив. Та Мутному не так то просто було «проникнути» – кректав, сопів, ковзався, але все марно. «Блін, у тебе шо, «сцикухи» нема?! Поможи мені попасти!» Його тупий відчай перейшов усі межі нахабності. Я намацала каменюку і вже хотіла довбонути Мутного в голову. Хай здихає, скотина! Але… раптом перед очима попливли слайди нашого спільного минулого. Я ж знала його ще шмаркачем. І як він довго не вмів букву «р» вимовляти, і як уперше простягнув мені долоню, а там – полуниці крадені, і як у коханні зізнався, коли йому ще й тринадцяти