Навчи її робити це - Ганна Малігон

«Доброго ранку, Єлизавето Максимівно! Як не крути, а ти все-таки жива. Тому – давай, обмивай шмарклі і йди писати пояснювальну. Життя триває. Іди отримувати слонів!» А у дзеркалі – чорна мара з темними колами під очима, розпатланим волоссям і гидким настроєм. Ліза раптом засміялася гірким зловтішним сміхом. «Оце тобі! Начувайся! Сама себе довела до такого стану, дурна корова. Ти не сильна і не слабка. Ти ніяка, а це ще гірше. Сильні стають домінантами. Слабкі підкоряються, або ж здаються і йдуть. А ти – ні серед тих, ні серед інших. Бо сама не знаєш, чого хочеш. Навіть здохнути не змогла по-людськи!» Подивилася на пачку снодійного, що валялася на підлозі. Ще раз болісно усміхнулася, прибрала. Сяк-так привела себе до ладу. Знайшла в холодильнику молоко, зіпсоване, зате схоже на кефір. Додала цукру, розмішала. Понюхала, сьорбнула – гівно-гівном, але треба якось то в себе влити, бо сили не вистачало навіть на те, щоб вийти з дому. У животі загуділо, і Лізу мало не знудило. «Пий, скотино, пий! Насолоджуйся!» І ось якраз настав час захлинутися, бо ключ у дверях заходив ходуном. Ліза тихенько підійшла і подивилася у вічко. Те, що вона там побачила, викликало у неї суперечливі емоції, сплетіння подиву, ейфорії та відчаю. Там, потойбік, стояла Марта й натхненно копирсалася в замковому отворі. Марта, її гаряча довгоочікувана Марта, жива й здорова! Тільки… з виголеною головою. Ліза забула про свої запаморочливі жахіття, їй захотілося швидше обійняти Марту, розказати, як їй було страшно без неї. Вона відчинила двері і… якусь мить вони стояли, округливши очі, а потім з вереском кинулись одна на одну і зчепилися намертво. Ліза, ледве опам’ятавшись від довгого поцілунку, нарешті витиснула з себе докірливий напівшепіт:

– Мартусю, на що ти себе перетворила?

– А ти? Що тут відбувалося, можеш пояснити? – Марта прискіпливо оглядала розпанахану Лізину футболку.

– Я… Я мало не здуріла. Ніколи більше не залишай мене.

– Ну ти чудиш, мать! Та я ж – ось вона, наче й нікуди не рушала. У мене телефон, до речі, свиснули. А то б подзвонила, не віриш?

– Вірю, Марто. Я тобі завжди вірила.

– А перевірити не хотілося? – зіщуливши око, Марта зиркнула на Лізу, від чого в тієї кров перетворилася на кип’яч.

…Доки Марта приймала душ з дороги, Лізу трусило й хилитало. Ні, вона нічого її не питатиме, хай усе буде, як і було. Їй добре з Мартою, хай хоч сто чортів ховається у цій вогнепальній дівчині. Тепло, темрява, затишна павутина прив’язаностей… І, можливо, хоч маленький куточок, хоч одненький клаптик душі, відведений особисто для Лізи. Він таки існує, правда ж? У відповідь – лише шум води.

– А ось і я! – і знову легкі краплини, які хочеться збирати губами й складати у себе, наче коштовності у скриньку.

– І все ж… Навіщо ти позбулася мого коханого волосся?

– Ну все тобі треба знати! Інше виросте, не переймайся. Я ж не стала схожою на скінхеда?

– Ти стала схожою на ельфа!

– Це втішає.

– Забула тобі сказати. Тут до нас незваний гість унадився. Заходив, нічого не вкрав. Якби не речові докази, я була б упевнена, що наснилося. Тільки он, диви, – Ліза показала на вже зів’ялі троянди на журнальному столику.

Марта щиро засміялася.

– Ой, ну я не можу з тебе! Ага, налякалася?

– То це ти приходила?! – запитала Ліза дещо роздратовано. – Ну, молодець! Добре зробила.

– А ти отак із моїм подарунком!

– А звідки мені знати, хто тут шастає? Ти хоча б записку залишила. Або вже розбудила б мене.

– Кого розбудила? Мертве тіло? Та ти валялася в розібраному стані! Я тільки коли пульс намацала заспокоїлась. Скільки ти днів пила? Судячи з пляшок – не просихаючи. І, головне, з якої нагоди?

– Послухай, Марто, ти ж не все мені розповідаєш?

Марта насупилася. Ліза почала грати не за правилами, і це її не тішило.

– До того ж… – продовжувала Ліза, – ти так і не пояснила, чому не залишила мені записку.

– Очі не треба заливати, тоді б побачила!

Марта підійшла до столика, взяла конверт, що лежав поруч із квітами. Витрусила з нього ляльок, а разом з ними випала крихітна листівочка. Вона простягнула її Лізі:

– На, читай! – і самовдоволено пхикнула.

– Я… не помітила. Я не могла порпатися в тих…

– Читай! – підвищила голос Марта.

– «Моя дорога Лізонько, я повернулася». І підпис. Твій.

– Авжеж, не сусідський.

– Але чому? Чому ти підсунула мені цих ляльок, наче я маленька дівчинка? Або ти бачила, щоб я гралася?

– Не підсунула, а подарувала. То не звичайний подарунок. То сироти робили. Робили і дарували для інших дітей, щасливих. Ось ці мені одна мала дала, на тебе дуже схожа. Тому й вирішила їх саме тобі подарувати як додаток до листівки.

– Нічого собі, додаток! З такими додатками посивіти можна!

– А що, не подобаються? Подивись, які оригінальні! Ти ж навіть не розглядала, тому й не знайшла нічого.

– І все ж ти могла б мене розбудити! Хоча… Добре. Проїхали.

– Не проїхали. Приїхали, я б сказала. Навіщо ти міряла оце? – Марта простягнула руку, розтиснула кулак, а там… на долоні лежав срібний ланцюжок. Вона обережно витягла довгу чорну волосину, що заплуталася в ньому.

– Твоя?

– Моя. Я просто… Я хотіла…

– Що ти хотіла? Давай ти ніколи більше не будеш чіпати моїх речей! Ти ж не нишпорка, правда? – майже спопелила Лізу поглядом.

Ще хвилину тому зеленувато-бліде обличчя Лізи стало схожим на буряк. Вона зовсім би згоріла, якби Марта, зітхнувши, не перевела раптом розмову на справи буденні:

– Ти хоч їла що-небудь, чудище?

– Майже ні.

– Я принесла пиріжки з яблуками. І сік.

– Та щось не