Навчи її робити це - Ганна Малігон
«А, ну привіт, Фройде! Я тебе й не впізнала!»
«Довго житиму».
«Багатим будеш».
«На що скаржишся?»
«Неврастенія».
«Неврастеніки скаржаться на свою хворобу, хоча вони здебільшого самі її й створюють. Коли ж наближаєшся до викриття їхньої хвороби, вони кидаються захищати її, наче левиця, що рятує своїх левенят».
«Та пішов ти!»
Раптом перед очима в Лізи все попливло, захиталося, і…
* * *…Вона прокинулася від нахабного проміння, що лоскотало їй повіки. Максим, по груди накритий покривалом, лежав поряд і розглядав її. Коли помітив, що вона прокинулася, усміхнувся:
– Доброго ранку, космодром Байконур!
– Що, роздивляєшся? Гидко? – Вона затулила обличчя руками.
– Я милуюсь – не сприйми як знущання – але це дійсно так. Можна?
– Та милуйся вже. Я не хочу нічого згадувати. Давай те, що сталося, залишиться тільки між нами.
– А що сталося?
– Та нічого особливого. Правда. Я щодня так нажираюся, б’ю посуд, калічу себе і всіх, і… Слухай, іди від мене. Якщо пітьма має плоть, то вона перед тобою… Максиме, вибач і забудь. Це щось найшло, їй-бо!
– Коли ти пила востаннє? Ти ж нечасто «вживаєш», так?
– Річ не в алкоголі.
– А в чому ж тоді?
– Я не хочу говорити, мені важко.
Максим не став продовжувати тему. Він встав, пройшовся кімнатою, голісінький, як Аполлон, роблячи дивні рухи руками, – розім’явся.
– Хочеш, я зготую тобі сніданок? – запропонував ніжним голосом, так, як це робив її тато, коли вона була школяркою.
Ліза уявила його біля плити, похапцем обмотаного нижче пояса рушником, і шкварчання яєчні, і… відчула, як підступає нудота від однієї лише думки про їжу. Вона категорично-заперечливо похитала головою. Максим усе зрозумів. Ліза захотіла підвестися, але різкий біль налякав її. Величезний синець збоку на стегні, розбитий лікоть, обдерта спина – все нагадало їй про вчорашнє «горнятко кави на півгодинки».
– Ти вчора забилася дуже, аж знепритомніла. Я так злякався! Але, дякувати Богові, зреагувала на мої ляпаси.
– А ще б не зреагувати!
– Та я вже постарався, бо таки був шокований.
– Добити вирішив.
– Лізонько, твоє піке з підвіконня ще довго буде нуртувати мою уяву.
– Я ж умію здивувати. Талант.
– У тихому болоті…
– Хе-хе, а звідки ти взяв «тихе болото»? Хм. Болото, то так. Але, знаєш, не таке вже й тихе. Останнім часом нафта горить.
– Слухай, усе хотів тебе запитати, іще вчора…
– Ну то питай.
– Ти ж не сама живеш, правда?
– Спостережливий. А тепер розкажи, як ти це помітив. Тут же тільки бабський мотлох довкола, та й то здебільшого мій.
– Мотлох, зубні щітки, взуття – то очевидні речі. Але я не про те. Скажи, той срібний ланцюжок на пральній машинці, правда ж, не твій?
– Ну… припустимо. А ти що, екстрасенс?
– Навіть не психолог. Але він не твій, так?
– Звідки ти це знаєш? І що особливого в тому ланцюжку?
– Власне, не в ланцюжку, а в змії. Симпатична двоголова змійка…
– Справді, унікальна річ. Швидше за все, антикваріат.
– Будь обережна з нею!
– З ким? Зі змією?
– З її власницею.
– Містифікатор… Максе, припини!
– Та я вже маю бігти. Вибач. Справді, я ні про що не жалкую. Ти неймовірна жінка, але…
– Добре. Біжи до своєї матусі, вітай. Сподіваюсь, вона мужньо перенесла твою відсутність.
– Я їй усе пояснив. І привітав, не сумнівайся. Ми з нею чудово розуміємося. Це не те, що ти подумала.
– Бувай, телепате!
Максим дружньо чмокнув Лізу у чоло. «Як покійника», – подумалось їй. Справді, на їхніх подальших стосунках уже стояв хрест. Коли він зник за дверима, у неї ледве вистачило духу стримати сльози. «А чого ти хотіла? Чого очікувала? Великої любові? Щасливого подружнього життя? Наче маленька, їй-бо!» Ніяк не змогла звикнути до своєї виправданої інакшості. Зайшла до лазнички, знайшла той містичний ланцюжок. Срібло потемніло, аж чорне. Марта ніколи не розповідала, як потрапила до неї та дивна змійка. Але майже не знімала її – носила, ніби то був якийсь талісман або сакральна річ. А може, просто дорогий серцю подарунок. Очі змійок – зелені камінчики – здавались сердитими. Не можна без дозволу їх чіпати. Ліза двома пальцями підняла ланцюжок, помилувалася, тоді притулила до своєї шиї – фантастично гарно! І як Марта могла його забути! Раптом їй запекло у грудях, потемніло в очах – ледь на ногах утрималася. Схопилася за двері, випустила ланцюжок з рук – він упав на кахлі і скрутився в знак безкінечності. По Лізиній шкірі побігли сироти. Стало страшно. Вона обережно підняла «зміїну прикрасу», поклала на місце. Потім деякий час лежала напівпритомна, тримаючись за голову. Думала про Марту. Більше думала, ніж сумувала за нею. Коли вона повернеться і чи повернеться взагалі? І як вони житимуть далі? Те, що між ними, не може тривати вічно. Не може. Тривати. Вічно. Якщо брати окремо кожне із цих слів, можна будувати смислові піраміди. Можна все обігрувати й оскаржувати. А вкупі – бермудський трикутник. Змія… Вона багато чого символізує. Зазирнула в інтернет. Звісно, першою на очі потрапила сатанинська символіка. Дві голови – як два види влади – світської та релігійної. «Невже Марта має стосунок до якогось із Орденів сатани? Раптом
