Українська література » Сучасна проза » Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем

Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем

Читаємо онлайн Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
добре?»[12] Ні, я не католик. Я називаю себе членом англіканської церкви, що, на мою думку, найневинніший спосіб сказати, що особливо ні в що не віриш… Коли абатиса приїхала сюди десять років тому, вона привезла з собою сімох монахинь, з яких померли четверо. Бачте, і в найкращі часи Мей-тан-фу – не курорт. Вони живуть просто в центрі міста, в найбіднішому районі, тяжко працюють і не мають відпусток.

– То їх там тепер разом із абатисою тільки четверо?

– Ой, ні, інші приїхали замість померлих. Тепер їх шестеро. Коли одна з них померла від холери на початку моровиці, з Кантона приїхали ще дві монахині.

Кітті злегка зіщулилася.

– Вам холодно?

– Та ні, просто хтось пройшовся по моїй могилі.

– Коли вони їдуть із Франції, то їдуть назавжди. Місіонери-протестанти час від часу дістають річні відпустки. Мені завжди здавалося, що саме це – найважче. Ми, англійці, не надто прив’язані до своєї землі, ми почуваємося як удома в будь-якому куточку світу, але французи, напевно, мають зі своєю країною мало не фізичний зв’язок. На чужині їм ніколи не буває по-справжньому комфортно. Мене завжди зворушувало те, що ці жінки пішли на таку жертву. Хоча, напевно, якби я таки був католик, то сприймав би це як належне.

Кітті холодно на нього глянула. Вона все не могла збагнути, чи було почуття, з яким він говорив, вдаваним. Він випив немало віскі й, напевно, був не дуже тверезий.

– Поїдьте, подивіться самі, – сказав він з добродушною насмішкою, швидко прочитавши її думки. – Це далеко не так небезпечно, як їсти помідор.

– Якщо ви не боїтеся, то й мені немає чого боятися.

– Мені здається, вас це розважить. У них там наче шматочок Франції.

40

Річку вони перетнули в сампані.[13] На пристані на Кітті чекав паланкін, у якому її несли по пагорбу до воріт біля води. Через ці ворота кулі ходили по воду, тож вони поспішали туди-сюди з великими відрами на коромислах, розплескуючи її на дорогу, таку мокру, наче після зливи. Носії паланкіна різко гукали їм розступитися.

– Звісно, торгівля зупинилася, – сказав Воддінгтон, що йшов поруч неї. – Зазвичай тут довелося б проштовхуватися між кулі, що носять товар до джонок.

Вулиця була вузька й звивиста, так що Кітті зовсім втратила відчуття напрямку. Багато крамниць були зачинені. За свою мандрівку від пароплава вона звикла до засміченості вулиць у китайських містах, але тут за багато тижнів назбиралися купи покидьків та сміття, і смерділо так нестерпно, що довелося прикласти до лиця хусточку. Проїжджаючи через китайські поселення, вона соромилася пильних поглядів натовпу, але тепер помітила, що на неї якщо й дивилися, то байдуже. Нечисленні перехожі, що старалися триматися подалі одне від одного, йшли у своїх справах, злякані й апатичні. Коли-не-коли, проминаючи будинок, вони чули удари гонга й різкий, затяжний лемент невідомого інструмента. За цими зачиненими дверима лежав покійник.

– Ось ми й на місці, – нарешті сказав Воддінгтон.

Паланкін опустили біля маленьких дверей у довгій білій стіні, над якими висів хрест, і Кітті зійшла. Воддінгтон калатав у дзвоника.

– Не очікуйте ніяких пишнот, знаєте. Вони бідні до сліз.

Двері відчинила китайська дівчинка і, почувши від Воддінгтона кілька слів, провела їх у маленьку кімнату збоку від коридору. В ній стояв великий стіл, вкритий цератою в клітинку, а обабіч стін – прості дерев’яні стільці. В кінці кімнати – гіпсова статуя Діви Марії.

За хвилю зайшла монахиня, низенька й пухкенька, з простецьким лицем, червоними щоками й веселими очима. Воддінгтон, представивши їй Кітті, назвав її сестрою Сен-Жозеф.

– C’est la dame du docteur?[14] – запитала вона, сяючи усмішкою, а тоді додала, що абатиса приєднається до них за хвилину.

Сестра Сен-Жозеф англійської не знала, а Кітті французькою розмовляла погано, але Воддінгтон говорив вільно, швидко, хоч і з помилками, він безперестанку жартував, так що добродушна монахиня заходилася сміхом. Її веселість дуже здивувала Кітті. Вона думала, що віряни завжди серйозні, тож ця дитяча веселість розчулила її.

41

Двері відчинилися – Кітті здалося, що вони похитнулися самі собою, й у маленьку кімнату зайшла абатиса. На якусь мить вона затрималася на порозі, і на її вустах майнула усмішка, коли глянула на усміхнену сестру та Воддінгтонове зморщене, клоунське обличчя. А тоді ступила вперед і простягнула Кітті руку.

– Місіс Фейн? – легенько вклонилася вона. Абатиса говорила англійською з відчутним акцентом, але з правильною вимовою. – Мені дуже приємно познайомитися з дружиною нашого доброго, сміливого лікаря.

Кітті відчувала, як абатиса оцінює її довгим, відвертим поглядом, таким відвертим, що він не здавався грубим; відчувалося, що справа цієї жінки – складати враження про інших і що їй і на думку не спадало з цим ховатися. Зі сповненою гідності привітністю вона жестом запросила гостей сісти і сіла сама. Сестра Сен-Жозеф, яка й досі всміхалася, але нічого не казала, стояла збоку, трохи позаду від абатиси.

– Я знаю, що ви, англійці, любите чай, – сказала абатиса, – тож я розпорядилася, щоб його принесли. Але мушу перепросити, якщо його подадуть на китайський манер. Я знаю, що містер Воддінгтон віддає перевагу віскі, але, боюся, цим я не можу його пригостити.

Вона всміхнулася, і в її серйозних очах зблиснуло лукавство.

– Годі вам, ma mère, як вас послухати, то я гіркий п’яниця.

– Якби ж то ви могли сказати, що ніколи не п’єте, містере Воддінгтон.

– Можу сказати, що ніколи не п’ю, хіба щоб напитися.

Абатиса засміялася й переклала ці зухвалі слова французькою для сестри Сен-Жозеф. Вона скинула на Воддінгтона довгим, сповненим симпатії поглядом.

– Ми мусимо заплющувати очі на звички містера Воддінгтона, бо кілька разів, коли в нас взагалі не було грошей і ми не знали, як нагодувати своїх сиріт, містер Воддінгтон прийшов нам на допомогу.

Дівчинка, що відчинила їм двері, тепер увійшла, несучи тацю з китайськими чашками, чайником і маленькою тарілкою французьких печивок, медленок.

– Ви мусите скуштувати медленки, – сказала абатиса, – бо сестра Сен-Жозеф сама їх спекла сьогодні вранці.

Вони стали розмовляти про буденні речі. Абатиса запитала Кітті, як довго та прожила в Китаї й чи дуже її втомила дорога з Гонконгу, чи бувала вона у Франції й чи не виснажує її тутешній клімат. Розмова була звичайна, хоч і дружня, але за таких умов набула своєрідної гостроти. У кімнаті було дуже тихо, не вірилося, що вони перебували в серці

Відгуки про книгу Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: