Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем

у віддалених поселеннях, де часто був єдиним європейцем і не мав з ким поговорити, тож ніщо не заважало ексцентричному розвиткові його особистості. Він мав повно дивацтв і захоплень і був утішно відвертий. Здавалося, що на життя дивився з насмішкою, дошкульно висміював колоніальну владу в Гонконзі, але також насміхався й з китайських чиновників у Мей-тан-фу та з холери, що викошувала місто. Кожна його розповідь про якусь трагедію чи подвиг звучала дещо абсурдно. За двадцять років, проведених у Китаї, в нього назбиралося багато кумедних історій про свої пригоди, з яких випливало, що Земля – дуже карикатурне, дивне й абсурдне місце.

Хоч він і не визнавав себе знавцем китаїстики (запевняв, що всі синологи божевільні, як березневі зайці[11]), та розмовляв китайською легко. Читав він мало й усе, що знав, почерпнув із розмов. Але не раз переказував Кітті уривки з китайських романів чи книжок з історії Китаю, і, попри властивий йому жартівливий тон розповідей, вони були сповнені симпатії та навіть ніжності. Їй здавалося, що, хай несвідомо, він перейняв китайське уявлення, нібито європейці – варвари, а їхній спосіб життя недалекоглядний: тільки в Китаї життя влаштоване так, що розсудливий чоловік може знайти в ньому якийсь сенс. Для Кітті це слугувало джерелом для роздумів: раніше в її колі все китайське вважалося зіпсутим, брудним і недостойним. Тепер перед нею наче підняли краєчок завіси й вона мигцем побачила світ, повний барв і сенсів, які їй і не снилися.

Воддінгтон приходив у гості, сидів, сміявся, пив.

– Чи не забагато ви п’єте? – запитала його Кітті напряму.

– Це одне з моїх найбільших задоволень, – відповів він. – Крім того, алкоголь захищає від холери.

Коли він від неї йшов, то зазвичай бував п’яний, але напідпитку поводився пристойно – кумедно, але не неприємно.

Якогось вечора Волтер, повернувшись додому раніше, ніж звичайно, запросив Воддінгтона залишитися на вечерю. І тут стався курйоз. Вони з’їли суп, потім рибу, а тоді служка подав Кітті миску свіжого салату до курки.

– Боже милосердний, не їжте цього! – вигукнув Воддінгтон, коли побачив, що Кітті поклала трохи салату на свою тарілку.

– Та ми щовечора його їмо.

– Моя дружина його любить, – сказав Волтер.

Миску запропонували Воддінгтону, але той похитав головою.

– Красно дякую, але я ще не збираюся накладати на себе руки.

Волтер сухо всміхнувся й поклав собі салату. Воддінгтон більше нічого не сказав, власне, він став дивно мовчазний, і відразу після вечері пішов додому.

Вони направду їли салат щовечора. Через два дні після їхнього прибуття кухар, із властивою всім китайцям безтурботністю, подав його на вечерю, й Кітті, не подумавши, поклала собі трохи на тарілку. Волтер швидко нахилився вперед.

– Не варто тобі цього їсти. Служці клепки бракує таке подавати.

– Чому ні? – запитала Кітті, дивлячись йому просто в лице.

– Це завжди небезпечно, а нині – просто божевілля. Ти себе уб’єш.

– Мені здалося, так і задумано, – відказала Кітті.

Вона спокійно почала їсти. І сама не знала, що за показна хоробрість на неї найшла. Вона дивилася на Волтера насмішкуватими очима. Їй здалося, що він трохи зблід, але коли салат запропонували йому, то поклав трохи й собі. Кухар, побачивши, що вони не відмовилися, став подавати його щовечора, і щовечора, граючись зі смертю, вони його їли. Йшли на дурний, непотрібний ризик. Кітті, страшенно боячись підхопити хворобу, робила це, відчуваючи, що не тільки злостиво мстила Волтерові, а й насміхалася зі своїх власних глибоких страхів.

38

Наступного дня Воддінгтон, прийшовши до Фейнів по обіді, посидів недовго, а потім запропонував Кітті піти прогулятися. Від їхнього приїзду вона ще не виходила за межі двору й радо погодилася.

– Боюся, тут небагато є куди ходити, – сказав він. – Але ми піднімемося на вершину пагорба.

– Так, туди, де арка. Я бачу її з тераси.

Один зі служок відчинив для них важкі двері, й вони ступили на курну дорогу. Пройшли кілька метрів, а тоді Кітті злякано скрикнула, хапаючи Воддінгтона за руку.

– Дивіться!

– Що таке?

Біля основи паркану, що оточував двір, лежав чоловік, витягнувши ноги й закинувши руки за голову. Він був вбраний у синє лахміття й мав сплутану шевелюру, як у китайців-жебраків.

– Здається, він мертвий, – ошелешено видихнула Кітті.

– Так і є. Ходіть, краще не дивіться в той бік. Коли повернемося, я скажу, щоб його забрали.

Але Кітті дрижала так сильно, що не могла й поворухнутися.

– Я ще ніколи не бачила мертвих.

– То ліпше звикайте чимшвидше, бо ще надивитеся на них, перш ніж поїдете з цих веселих країв.

Він узяв її руку й поклав собі під лікоть. Кілька хвилин вони йшли мовчки.

– Він помер від холери? – врешті спитала вона.

– Напевно.

Вони піднялися пагорбом і підійшли до арки. Вкрита різьбленням, вигадлива й іронічна, стояла вона, наче славна пам’ятка тих країв. Вони сіли на її підніжжя лицем до широкої рівнини. Пагорб всіяли горбики могил, не рядами, а абияк, тож здавалося, що там, під землею, мертві штовхаються в тісняві. Вузенька доріжка зміїлася серед зелених рисових плантацій. Маленький хлопчик вів додому буйвола, сидячи в нього на шиї, а троє селян у крислатих брилях повільно волочили ноги, зігнувшись під тяжкою ношею. Після денної спеки було приємно посидіти на пагорбі, де відчувався легкий вечірній вітерець, а широкі простори тішили зболене серце спокоєм і легким смутком. Але Кітті не могла викинути з голови мертвого жебрака.

– Як ви можете вести розмови, сміятися й пити віскі, коли навколо вас мруть люди? – запитала вона раптом.

Воддінгтон не відповів. Він обернувся, подивився на неї й поклав руку їй на плече.

– Знаєте, тут не місце для жінки, – сказав він похмуро. – Чому ви звідси не їдете?

Вона подивилася на нього скоса з-під довгих вій, на її губах промайнула тінь усмішки.

– Я думала, за таких обставин місце дружини – біля свого чоловіка.

– Коли мене повідомили, що ви приїдете з Фейном, я страшенно здивувався. Але потім подумав, що, може, ви медсестра й стикаєтеся з таким щодня. Я очікував, що ви виявитеся однією з таких мегер, що не дають хворим спуску. В мене мало щелепа не відвисла, коли я прийшов до вас додому, а ви там сиділи й відпочивали. У вас був такий хворобливий, блідий і змучений вигляд.

– А що ви очікували від мене після дев’ятиденної мандрівки?

– У вас і тепер хворобливий, блідий і змучений вигляд, а ще, даруйте мені ці слова, глибоко нещасний.