Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Не згадуй! – обізвався він щиро. – Нехай воно від нас щезає!

– Нехай щезає! – повторила поважно, а по хвилі додала: – Зі всього я лиш припізнилася! Пані наказувала не бавитися допізна, а я якраз забавилася[80]! Ходім швидше, Михайле! Дома будуть мене ще потрібувати!

І прискорили мовчки кроки. Ішли все ще вузенькою стежкою полем, та лиш уже тепер високою кукурудзою. Шовкове листя її неначе шепотом відзивалося до них, коли одно або друге, переходячи повз струнких ростин, десь-не-десь діткнулися або й відпирали її зі стежки руками. По недовгім часі спинилися недалеко білої хати Докії, а заразом коло дороги, що вела до панського дому. Тут обняв він її.

– Поцілуй мене тут ще раз, зозулько! – просив ніжно. – Далі не піду з тобою, бо люди будуть видіти! Не треба тепер!

– Не треба, не треба! – відповіла живо, обнімаючи його тісно за шию.

– Бог вилить! – закинув півголосом і поцілував чисті її уста.

– Лиш Бог один видить! – відповіла з цілої душі, відтак розсталися.

Вона пішла, а він остався ще хвильку на місці та глядів за нею, як ішла польовою дорогою, а відтак як минула білу хату Докії, пустившись толокою до недалекого панського дому. Неначе темна струнка смерічка, так ішла прямо, легко колихаючись, доки не зникла йому з очей.

Він чув себе вповні щасливим. Вона його любила й хотіла на нього ждати і… буде його жінкою.

Відтак перехрестився і пішов назад стежкою, що вела в ясно освічений напрям. Його бурдей лежав, тихо дрімаючи, закутаний у синяво-сріблисту мряку й вижидав його з отвертими дверима і двома дрібними, проти місяця зверненими, тепер ясно-блискучими віконцями…

IV

Того самого дня, зранку, спостерегла Марійка, що в неї знов пропала одна велика курка, і завела голосний лемент.

– Треба спитати Саву! – обізвався Івоніка, що сидів недалеко хати, клепав косу і на всякі нарікання й допити своєї жінки не мав досі жодної відповіді. – Він же ґаздує тепер коло курей! Оноді чув я, як казав, що половик[81] ухопив одну!

Вона розсміялася, викрививши уста.

– Прокляті половики: тепер пхаються вже аж до курника та хапають кури тоді, як вони сплять!..

Старий підняв голову і глянув на жінку. Щось більше важного прокинулося в тоні голосу, чим у словах, коли спитав:

– Що кажеш, Маріє?

– Кажу, що є й такі половики, що пхаються аж у курник і забирають дріб. А як не будете вважати, то повиносять вам і інші речі!

– Маріє! Уважай, що говориш, та й май на увазі, аби ніхто не чув того, що ти говориш! – сказав, остерігаючи. – Люди завидують нам і так усього, а як довідаються, що наш син злодій, будуть із того ще раді. Я знаю, що то Сава все робить, і я йому того не дарую!

– Від мене він уже дістав свою партику[82], – обізвалася знов жінка, – але то все Рахіра через нього робить. Намовляє його до всього, а він лиш виконує те, що вона йому накаже. Оноді здибала я її, як вертала з пляшкою горівки від Мендля. Ти гадаєш, що сказала мені хоч «добрий день»? Де там! А я ж їй прецінь тітка! Її мама – моя рідна сестра. Дивилася, як вовчиця, в землю, переходячи коло мене. В неї нечисте сумління, бо ходить і намовляє хлопця до злого. Вона продає мій дріб у Мендля й купує горівку та тютюн. Я вже прийшла на тото. Домніка мені се сказала. Вона мешкає там недалеко них і бачить усе та чує. А Домніка розумна й виділа й знає багато. Не дурно в місті десять років служила…

– Вона розумна, але й хитра і фальшива, Маріє! – відповів він спокійно й узявся далі клепати свою косу.

– Вона фальшива, але я їй ніколи жодного зла не заподіяла; я з нею добре живу. Врешті, вона знає все, що в селі діється, а вона би сього не знала! Сава пересиджує тепер більше у Григорія, як у нас. Колись тутки помагав йому на його винаймленім жебрацькім полі косити, – казала мені Домніка. Я вам не хотіла сього казати, але тепер таки скажу. Михайло працює коло нас, мов чорний віл, не має супокою, аби все в ладі утримати, зривається від рання до вечора, а сей тратить свої дні і свої молоді сили там, для поганця. Вам би побити його з раз, Івоне!

Івоніка мовчав, і німе зітхання зняло йому грудь. Він се знав. Він знав багато дечого іншого, чого вона не знала. Недавно, приміром, копав щось у панському городі й украв із шпихліра[83], що стояв на часок отворений, грубезний ланц[84]. Цей ланц продав відтак старий Григорій жидові на Гоппляцу, а він, Івоніка, був саме тоді при тім і пізнав панський ланц. Догадався зараз, відки се походило, але мовчав. Сава ж був його дитина! Те все скоїв Сава, однак що він мав діяти! Сором признатися-таки перед усіма, що ось його син злодій, а з другим злодієм камратує[85] й туманить людей.. Бог дав йому двоє дітей. Але що по одній стороні було саме добре, вийшло по другій саме зло. А він їх однаково любив обох, вигодував однаково працею своїх рук. Оба були його рідні-ріднесенькі діти…

– Як Михайло піде до рекрутів, і він побачить, що нема кому все кутати[86], він поправиться. Тепер він ще на Михайла спускається! – потішав він жінку й себе самого.

– Дай Боже! – відповіла Марія. – Але доки він буде держатися сеї гадини, доти буде триматися його зло й лихо. Се я вам кажу, бадіко. Він сміється вже з мого жалю, а то, відай, не смішне, як мама плаче. Він вилить, що мені серце з жалю тріскає, що Михайло мусить іти, а він каже: «Ідіть з ним до жовнірів… Хто йому там подасть груді?» Таке він до своєї мами говорить. У нього тверде, недобре серце, і Бог би його скарав за його слова!

– Не проклинай, Маріє! – успокоював, остерігаючи, Івоніка. – Він так само наша дитина, як Михайло. Він поправиться. Я вже йому кілька разів казав, та упоминав його, що