Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
– Перед тим лісом, хоч він невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти. Мені на плач збирається, коли побачуся там сама… Я страшенно боюся… дерева такі темні… воно так страшно… я не знаю… я не знаю…
Вона говорила, перехилившися легко вперед. Широко отворені, майже витріщені очі від того лісу не зводячи, неначе мала візію[78], держалась одною рукою його і, здавалося, була всіма змислами[79] там, у далечині, коло згаданого лісу.
– Все… воно мені… так… коли… я там… – говорила розірвано й боязко. – Коли дивлюсь… туди. А… нині… де воно так ясно… дивися… як ясно… напрочуд… ясно… Звідти іде щось!! – скричала нараз несамовито в дикім переляку. – На тебе й на мене!..
Кинулася до нього судорожно і, мов ослонюючи його, обхопилась його бурливо руками і притиснулася лицем до нього. Слід за тим попала в конвульсивний плач, що його приводить із собою лиш несподіваний, несамовитий перестрах.
Майже в тій самій хвилі обвів і він її руками. Його пройняло холодом, волосся стануло йому дубом. Тримав її міцно, притиснувши до себе, і витріщився гострим поглядом в указаний напрям. Він не боявся і не бачив нічого. Його бурдей, до якого мав небавом вертатися, лежав спокоєм повитий і справді, мов скулена старенька в намітці, ослонений ззаду густою деревиною, а там далі, направо, за багнистою левадою, на тлі, де здіймалися легкі прозорі імли й неначе на границі другого села, лежав сам для себе «сусідський» ліс. Чужий, невеличкий і лиш рідко побережниками звідуваний. Неначе добро без властителя, де кождий міг ограбувати дерево й доволі часто ограбував, так лежав він.
Він знав його аж надто добре. Зрубував там у нім часом сухе гілля, кілля до плота й переводив не одну ніч в його глибині. Але тепер не бачив нічого. Йому й не впало там нічого в очі. Ні вднину, ні вночі, і вона мала, певно, лиш пустий привид.
– Ти дівчина, – успокоював її рівним голосом, але наглий переполох, який перейшов від неї на нього, дзвенів ще й у його голосі, – і тому боїшся! Перехрестися! Бог з нами, і я проведу тебе аж додому. Там нема нічого, і тобі лиш щось привиділося. То була мряка.
– Се не була мряка! Воно летіло крізь мряку! – говорила розірвано і хлипаючи, піднімаючи на хвилю голову й дивлячись йому переконуюче й заразом з докором в обличчя. – Воно летіло… на мене… і на… тебе!
Нараз урвала. Завернула звільна, неначе невидимою, зростаючою міццю силувана, голову знов просто в синявий, освітлений напрям, де на полях, що знижувалися, темнілися тепер оази лісів… Дивилась туди хвилю вигребущими, заляканими очима, з болісно зморщеними бровами, не звертаючи ні погляду, ні голови ані на хвилиночку від того місця. Нараз обхопила пальцями його рам'я міцніше. Почала мов у болю стогнати, а відтак легко зойкати: – Вже знов… вже знов… – а відтак скричала, як перше, з несамовитим перестрахом. – Знов летить!
Він пірвав її з собою.
Вона плакала голосно, а він смертельно перелякався.
– Ходи! – кликнув, хрестячися та дзвонячи зубами. – Тут нечисте місце! Ходи! – І, піднявши з землі гриби, що вона в перестраху опустила, обвів її рукою й потягнув дальше.
Ішли, притулившись тісно одне до одного, між високим збіжжям.
Вона утирала очі рукавом, оглядаючись раз по раз боязко поза себе, перемагаючи все наново напливаючий плач, і йшла послушно за ним, коли місцями мусив сам ступати вузькою стежкою.
– Не вертай сею дорогою! – просила благаючим голосом і притискаючи його руку до себе. – Я боюся!
– Мені не станеться нічого, голубко! – відповів рівним, поважним тоном. – Мені не страшно! Я не боюся!
– Тут щось нечисте… на тебе й на мене, Михайле, – промовила в розірваних реченнях, тулячись тісніше до нього. – Я се виділа тепер!
– Що ти таке виділа?
– Щось страшного, не знаю напевно що! Щось престрашного… закривавлені, вогняні шмати… з двома розжареними, несамовитими очима, що зближались до нас у шаленій скорості. І так скоро, як воно летіло до нас ураз із лісом, так само скоро зникло. Боже, що се могло бути?!
Його пройняла дрож, і він перехрестився. Був забобонний, як батько й мати, як взагалі більша часть люду його села.
– Місячні ночі все таке з собою приводять! – сказав опісля в поучнім тоні, щоб вона успокоїлася. – Але воно не може хрещеному чоловікові заподіяти лиха! Ади, там недалеко панського дому, де виїжджається вже з толоки на дорогу, коло малого яру, яким можна найборше дістатися до нашої хати з толоки. Там також нечисте місце! Завжди, як місяць вповні, показується там великий чорний пес. Той пес гуляє на одному місці і не пропустить жодного чоловіка дальше, доки не схоче. Ні за що в світі не пропустить!
– Ти видів його? – спитала боязко.
– Ні! Я ні, але старий Петро казав, що бачив його раз! Він вертав – оповідав одного разу – пізно з села додому! Ніч була ясна й місячна, як нині. Він ішов сам. Чим ближче доходив до того місця, тим більше ослабав у колінах. І нараз станув перед ним величезний пес із огняними очима і витріщився на нього. Він і собі вилупив очі на нього. А коли відтак здіймив руку, щоб перехреститися, пес зник, а він, знаєш, він лежить, як сніп, на землі!.. Вже пізно по опівночі прийшов до себе, здіймився з землі й поволікся додому. Казав, що ще три дні по тім чув слабість у колінах із страху. – Воно вже так буває! – докінчив кріпшим голосом, – і в таких хвилях треба все лише про хрест пам'ятати, треба зараз перехреститися. Відтак не видиться вже ніколи нічого!
– А я забула про хрест, Михайле! – сказала вже відважно і спокійніше й усміхнулася, мов дитя, з вогкими ще від сліз очима, неначе відкриваючи щось нового, – і тому виділа я те ще раз. Але тепер буду вже все пам'ятати про хрест, – і, сказавши се, перехрестилася побожно, склонившися глибоко до землі. Відтак обізвалася, відітхнувши: – Тепер я вже не боюся! А
