Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон
Я падав, але на траву не впав. Спалахнула блискавка, почувся гук, навколо заліг морок, і крізь темряву заблимало якесь тьмяне світло. Мене пройняв неймовірно страшний біль, і я почув чийсь голос:
— Я нічого не відчуваю.
Я впізнав його. Це був голос начальника в'язниці Есертена… Знову я — Дерел Стендінг і знову вернувся через віки до СанКвентіну мучитись у пекельній сорочці. Я знав, що Есертен торкається моєї шиї, а тоді й лікар Джексон; і я чув саме його голос:
— Ви не вмієте знаходити пульс на шиї. Тут, ось якраз тут… прикладіть пальці тут, де мої… тепер відчуваєте? Я так і думав. Серце слабке, але б'ється рівно, як хронометр.
— Минуло тільки двадцять чотири години, — зауважив капітан Джемі, — і досі він ніколи ще такий не бував.
— Прикидається, ось що, запевняю вас, — озвався головний староста Ел Гачінс.
— Не знаю, — правив своєї капітан Джемі. — Коли в людини такий слабкий пульс, що аж треба фахівця, аби його знайти, то…
— Я сам пройшов усю цю науку у пекельній сорочці, — ошкірився Гачінс. — Я змушував вас, капітане, розв'язувати мене. Ви вже гадали, що я вмираю, а я ледь стримувався, щоб не засміятись вам у вічі.
— А ви що гадаєте, доку? — спитав Есертен.
— Кажу ж вам, серце працює чудово, — відповів той. — Звісно, воно послабло, але цього й треба було сподіватись. Гачінс, мабуть, має слушність. Стендінг прикидається.
Великим пальцем він підняв мені повіку. Я мимоволі розплющив друге око й глянув на їхні голови, що посхилялись наді мною.
— Що, не казав я вам? — зрадів Джексон.
Я зібрав усю силу волі, натужився так, що мало не тріскала шкіра на обличчі, і всміхнувся.
Вони піднесли мені води, і я почав жадібно пити. Не забувайте, що коли я лежав отак, безпорадний, на спині, мої руки, витягнені вподовж тіла, також були стиснуті в пекельній сорочці. Мені запропонували їсти — сухого в'язничного хліба, — але я відмовився, похитавши головою, і заплющив очі, показуючи присутнім, що вони втомлюють мене. Біль від мого часткового воскресіння був нестерпний. Я відчував, як тіло моє поверталося до життя. На шиї й на грудях у тому місці, де було серце, починало колоти, немов голками. Але в голові не згасала згадка, що Філіпа чекає на мене у великій залі, і я хотів якнайшвидше втекти назад туди й вернутися до того пополудня й ночі, що я пережив у давній Франції.
Мої тюремники ще стояли навколо мене, проте я вже почав натужуватися, щоб вилучити зі своєї свідомості ту частину тіла, яка вже оживала. Я квапився померти, але голос Есертена стримав мене.
— Може, ти маєш які скарги? — запитав він.
Я боявся тільки одного, — щоб вони не розв'язали мене, тому моя відповідь була не порожніми хвастощами: я хотів застерегти себе.
— Ви могли б стягти мене тісніше, — прошепотів я. — Мені незручно, бо занадто вільна сорочка. Я гублюся в ній. Гачінс — тупак і дурень. Він не тямить, як треба зашнуровувати. Поставте його пильнувати ткацьких верстатів, начальнику. Він кращий майстер непотрібної праці, ніж теперішній наглядач; той хоч тупак, але не дурень. А тепер вимітайтеся всі геть, коли не вигадали мені ще якоїсь підлоти. А коли вигадали, то лишайтесь. Лишайтеся, прошу вас, коли вважаєте, що своїм куцим розумом годні вигадати мені нове катування.
— Ну, хіба він не зух, не справдешній зух? — не промовив, а проспівав лікар Джексон, як медик захоплений надзвичайним феноменом.
— Ти, Стендінгу, таки диво! — сказав начальник в'язниці. — Ти маєш залізну волю — проте я зламаю її, далебі, зламаю!
— А ви маєте кроляче серце, — відповів я. — Якби вам дати хоч десяту частку тих пекельних сорочок, що я мав у Сан-Квентіні, то воно б давно вже вискочило крізь ваші довгі вуха.
Я влучив, як у яблучко. У начальника справді були надзвичайно довгі вуха; я певен, що вони зацікавили б Ломброзо[14].
— А щодо мене, — казав я далі, — то мені чхати на вас. Я не бажав би для вашої ткацької майстерні гіршої долі, ніж та, якби ви самі стали керувати нею. Ви звалили мене й вилили на мене всю свою лють, — і що ж? Я досі живий і сміюся вам у вічі. На що ви здатні? Навіть убити мене не можете… Не годні. Та ви, мабуть, не могли б убити й зацькованого щура, навіть справжнім динамітом, а не тим, вигаданим, що, по-вашому, я десь заховав.
— Більше нічого? — запитав він, коли я скінчив.
Раптом у голові мені промайнув спогад про те, як я відповів Фортіні, коли той нахабно зачіпав мене.
— Забирайтеся геть, ви, в'язничні собаки, — сказав я, — скигліть собі десь в іншому місці.
Для Есертена, начальника в'язниці, такі кпини з уст безборонного в'язня мусили бути страшною образою. Він зблід з люті і погрозив мені тремтячим голосом:
— Ну, Стендінгу, богом клянуся, що я тебе вхоркаю!
— Ви можете зробити лиш одне — стягти тісніше цю страшенно вільну сорочку. А коли не хочете, то забирайтесь геть. Про мене, можете не з'являтися цілісінький тиждень або й усі десять днів. І що більше міг зробити начальник? Яку кару застосувати до в'язня, що зазнав уже найгіршої? Але він, мабуть, хотів мені чимсь погрозити, бо почав щось казати, та я, скориставшись із того, що мій голос трохи зміцнів, затягнув: «Співай ку-ку, співай ку-ку», і співав, аж доки за ними з гуркотом зачинилися двері і заскрипіли засуви.
РОЗДІЛ ХІІ
Тепер, коли я добре затямив собі Морелову штуку, вона стала для мене легкою, і я знав, що далі буде ще легша. Тільки знайти лінію найменшого опору — і з кожною новою спробою мені легшатиме. І справді, як ви побачите, з часом я міг просто машинально перебиратися із Сан-Квентінської в'язниці в інші життя.
Після того, як Есертен з помічниками вийшов, я за кілька хвилин знову змертвив ту частину тіла, що була ожила. Авжеж, то була смерть за життя, тимчасова неповна
