Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Тепер, більше ніж будь-коли, треба було зберегти холодний розум, але моя дика лють уже загорілася. Он що задумав той священик! Фортіні був виселенець з Італії, що з'явився тут років десять тому. Крім довгої шереги предків, у нього не було нічого за душею, але в фехтуванні він не мав собі рівного. Цього вечора його виставлено проти мене. Якщо йому не пощастить виконати наказу сивого діда, завтра знайдеться друга шпага, позавтра — третя. Якщо через якийсь випадок їм усім не пощастить, на мене чекає удар у спину кинджалом якогось найнятого вбивці, а ні — то отрута в вині, в хлібі чи в м'ясі.

— Я не маю часу! Забирайтеся! — сказав я.

— У мене до вас нагальна справа, — була спокійна відповідь.

Несамохіть ми заговорили голосніше, і нас почула Філіпа.

— Забирайся геть, італійський псяюро! Одступися із своїм скигленням! Скоро я побалакаю з тобою.

— Місяць уже зійшов, — мовив Фортіні, — трава суха й добра.

Роси немає. Там, за ставком, на відстані лету стріли ліворуч, є непогана галявина, затишна й відлюдна…

— Я скоро задовольню ваше бажання, — нетерпляче буркнув я.

Але він і далі стояв у мене за спиною.

— Я ж вам сказав, що скоро прийду до вас.

Тепер Філіпа втрутилась у нашу розмову, своїм звичаєм сміливо й твердо.

— Задовольніть бажання цього добродія, Сен-Море. Підіть з ним, а я бажаю вам успіху! — вона знаком покликала Жана де Жуанвіля, свого дядька, з анжуйських Жуанвілів, що проходив повз нас. — Ще раз бажаю вам успіху, — промовила вона і, нахилившись до мене, додала пошепки: — Моє серце буде з вами, Сен-Море. Не баріться, я чекатиму на вас у великій залі. Я був на сьомому небі. Я немов плив у повітрі. Це вона вперше відверто виявила свою любов. З таким благословенням мої сили дуже збільшились, і я не мав сумніву, що впораюсь із двадцятьма Фортіні й поглузую з двадцятьох дідів у Римі.

Жан де Жуанвіль і Філіпа зникли серед гостей, а ми з Фортіні швидко домовились і розійшлись, кожний шукати одного або двох приятелів. Потім ми мали зустрітись у призначеному місці за ставком.

Джек Лондон з дочкою Джоан в Окленді, 1912 рік. Фото.

Я спочатку знайшов Роберта Лонфранка, а тоді Анрі Боемонда.

Але перед ними я здибав одного флюгера і зрозумів, звідки дме вітер і звідки загрожує буря. Це був Гі де Вілардуен, незграбний провінціал, що недавно з'явився при дворі, задирливий, як молодий півник. У нього було червонаво-руде волосся, маленькі, блакитні, близько поставлені банькаті очиці, також червонаві, принаймні білки, і червоне, ластате обличчя. Враження було таке, ніби хтось його ошпарив.

«Джек Лондон. Твори». Палітурка багатотомного українського видання 20-х років.

Коли я проходив повз нього, він несподівано штовхнув мене. І, звичайно, штовхнув навмисне, а проте спалахнув і схопився за шпагу.

«Еге, — подумав я, — у сивого діда в руках чимало знаряддя і доволі чудного», але вголос сказав:

— Даруйте мені мою незграбність, це моя вина, пробачте мені, Вілардуене, — і чемно вклонився тому півникові.

Та його не так легко було втихомирити. Поки він стовбурчився і їжився, я побачив Роберта Лонфранка і, підкликавши його, пояснив, у чому річ.

— Сен Мор цілком вас задовольнив, — вирішив той. — Він перепросив вас.

— Авжеж, — сказав я якнайулесливіше, — і ще раз перепрошую, Вілардуене, за свою незграбність. Тисячу разів перепрошую. З мого боку це було зовсім не зумисне. Я поспішав на побачення і був незграбний, дуже незграбний, але не зумисне.

Що ж дурневі лишалось робити, як не прийняти моє таке щире вибачення? Ми з Лонфранком поспішилися далі, та я знав, що не мине кількох днів, а може, навіть і годин, і цей юнак з полум'яним чубом таки знайде нагоду схрестити зі мною шпагу. Лонфранкові я сказав тільки, що мені його треба, і він не дуже допитувався. Тому жвавому юнакові було не більше як двадцять років, але він добре орудував шпагою, воював уже в Іспанії і встиг здобути славу в двобоях. Лише чорні очі у нього спалахнули, коли він довідався, що має статись. І він так захопився, що сам знайшов Анрі Боемонда й забрав його до нашого товариства.

Коли ми всі троє прийшли на призначене місце за ставком, Фортіні з двома своїми приятелями стояв уже там. Один із них був Фелікс Паскіні, небіж кардинала Паскіні; цей небіж має таку довіру в дядька, як той — у сивого діда в Римі. Другий був Рауль де Гонкур, і, правду казати, я дуже здивувався, побачивши його в такій компанії, бо вважав його надто доброю і порядною людиною.

Ми чемно привітались і не стали гаяти часу. Для всіх нас тут не було нічого нового. Місце виявилося рівне, як і казав Фортіні, роси не було, місяць світив на безхмарному небі. Ми вийняли шпаги і почали двобій.

У Франції вважали, що я добре орудую шпагою, але я знав, що Фортіні орудує нею краще. Проте я знав також і те, що цієї ночі кохана жінка серцем зі мною — отже, сьогодні одним італійцем стане менше на світі. Я не мав сумніву, що переможу, я тільки обмірковував, як мені краще його доконати, бо не хотів, щоб це тяглося задовго. Я завжди бився швидко й блискуче, до того ж цілі місяці бенкетів та «співай ку-ку» зробили мене нездатним довго битися. «Швидко й блискуче» — вирішив я.

Але з таким майстерним супротивником, як Фортіні, не легко було впоратися. І ще, як на те, цього вечора Фортіні — дарма, що завжди холодний, витриманий, невтомний, завжди певний себе — чомусь також намагався діяти «швидко й блискуче».

Ми обидва вгадали один в одного бажання якнайшвидше впоратись, через те бились якось надміру нервово. Не знаю, чи вийшла б моя хитрість удень. Але тьмяне місячне світло дуже мені стало в пригоді, а надто допомогло те, що супротивників намір я вгадав на мить раніше. Він хотів ужити раптового наскоку — це звичайний, хоч і небезпечний спосіб, знайомий кожному новакові. Через нього загинуло чимало добрих хлопців, він щоразу небезпечний, тому фехтувальники не дуже його люблять.

Ми билися не більше хвилини, як я вже зрозумів, що Фортіні,