Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

– Здоров, чуваче! – привітався той, протяг правицю й обняв мене.

Я напруживсь. Я намагався згадати бодай щось, що пов’язане з ним. Але згадати нічого не міг. Тоді в барі я випив трохи коньяку й чашку кави, а ці напої аж ніяк не впливають на мою пам’ять.

– Може, вип’ємо кави, – сухо запропонував я.

– А може, як тоді… пам’ятаєш, чуваче, як тоді, в барі.

– Давай обмежимося кавою, Гаріку.

– Ну, як життя, як справи? – спитав він мене й по-братськи вдарив по плечу.

– Та нічо, з роботи зараз.

Ми взяли кави й примостилися на лавці центрального парку Харкова.

– Я до тебе в справі, брат.

– Викладай, – мужньо мовив я й проковтнув майже теплу каву.

– Я хочу зайнятися продажем мобільних телефонів, і мені потрібна твоя допомога. Ти зі мною, брат?

– Ну, ти якось детальніше розкажи, що саме ти зібрався робити. Хочеш відкрити точку на ринку?

– Та ні, краденими, браток, краденими мобілами торгувати, – прошепотів він.

– О-о-о, чуваче, це без мене! Мені такої роботи не треба. Мені такі проблеми ні до чого…

– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся! Там гарні гроші.

– Там гарні терміни, – перебив я його.

– Та які там терміни, браток?

– Кажу тобі, за це діло або багато отримують, або багато сидять. Я вже займався продажем старих телефонів… не крадених. Люди добровільно їх продавали, а я добровільно шукав клієнтів і перепродував. Але все це було чесно для всіх, крім податкової. Але то вже діло друге. Тоді мої святі покарали мене й за це.

– Як? – перебив він мене.

– Я йшов у військкомат. І треба було пройти через арку. Це було вдень. Удень, розумієш? І там мене перестріли два гопники. Зчинилася бійка. Зрештою, мене підперли до стіни, приставили ножа до горла й відібрали гаманець, телефон і цигарки… Ще й чиркнули кілька разів по горлу канцелярським ножем.

– І що?

– Як що? Після цього я не займаюся такими ділами. Зробив висновки.

– Які висновки?

– Коротше, Гаріку, я пас. Я цим не займатимусь.

– Ось послухай… Вадик буде їх красти. У нього досвід, можна сказати, стаж… Я замітатиму сліди. Ти шукатимеш клієнтів і продаватимеш. Прибуток ділитимемо рівно на трьох. Та ладно, Олеже. Не гони, погоджуйся!..

– Я не Олег.

– Як не Олег?

– Ну так, не Олег.

– Так ми ж з тобою в барі пили.

– У якому барі? Де?

– Ну як де? На Салтівці.

– Гаріку, я не п’ю в барах на Салтівці. Ти переплутав мене з кимось, – зрадів я й ковтнув залишки кави.

– Може, і переплутав… А ти… не хочеш цим зайнятись?

– Гаріку, я згаяв через тебе купу часу. У мене важливі справи… Ти лохонувся, друже.

– Мабуть, – погодився він.

– Давай так. Ти купуєш мені чашку чорної, і я роблю вигляд, що цієї розмови не було. Домовились?

– Домовилися, – знову погодився Гарік.

Я взяв свою каву й пішов додому. Прохолода обіймала моє тіло. Я був задоволений і думав ось про що: «Люди дуже дивні створіння, але той, хто їх створив, іще дивніший. Я часто ставлю собі питання: для чого? Мабуть, для чогось величного, для чогось важливого, для чогось… Словом, людина – найдосконаліша істота на землі. От тільки користі від неї я не бачив і не бачу. Ми плюємо на землю, засмічуємо її… Ми, мов ті жуки-гнойовики, копирсаємось у якомусь лайні, займаючися щодня непотрібними справами. Хто ж така людина і яке її місце в цьому світі?»

Небесний ліхтар у той день так ніхто й не ввімкнув, так ніхто й не прикрасив золотистими променями душі померлих акторів, які літають серед нас, торкаються нас, проходять крізь нас, штовхають нас на колії чужого життя.

Мені здається, що додому я повертаюся частіше, ніж їду звідти. Удвічі, не менше. Може, це ранково-вечірні транспортні контрасти. Може, це від того, що на мій район повертаються божевільними. Може, божевільним повертаюсь і я.

Годинник висвітлював 22.50. Я сів в останню маршрутку, що їхала в мій бік. Людей було небагато, тому я дивився на всіх одразу й на кожного окремо. І щойно я подумав: «Нікого цікавого, вечірня нудьга», – як до автобуса зайшло двоє чоловіків напідпитку, точніше, ледь живих. Вони були вдягнені в поношені обвислі спортивні штани й куртки чотирирічної давності. Одному з них було близько тридцяти. Звали його Вован. Іншому, Льосі, років двадцять п’ять. Вони сіли якраз біля мене, і Льоха постійно терся об мене боком, час від часу вибачаючися. Культура – це мистецтво вибачатись.

– От скажи, чого ми такі, Вован?

– Які? – спитав той.

– П’яні.

– Того що…

– Правильно, Вован, правильно. Того що вчора в мене був день народження.

– Я саме це й хотів сказати, – продовжував бурмотіти той.

Маршрутка рушила. Льоху хилитало так, що разом з ним хилитавсь і я. Здавалося, ми немов два вітрильники в океані, пришвартовані поруч, а хвилі перекочують їх через себе, час від часу стикаючи бортами. Раптом у Льохи задзвонив телефон.

– Тихо, тихо, Вован, – прошепотів Льоха.

Та Вован і так мовчав, тому тільки звів догори брови й стулив губи, ніби підтверджуючи цим, що він не скаже ні слова, ні звуку, бо розуміє всю складність і важливість моменту.

– Альо, Льоха у апарата.

Він трохи помовчав.

– Ну так, був.

Він знов помовчав.

– Та з Вованом я був.

І ще одна пауза.

– Та кажу ж тобі, з Вованом… зараз він поїхав додому вже.

Вован знову звів брови догори, не до кінця розуміючи ситуацію.

– А зараз я сам… у маршрутці. Їду до тебе.

Льоха знов помовчав.

– О’кей. Давай.

Він засунув мобілку в кишеню.

– Якщо тобі дзвонитиме Свєтка, то ти був зі мною сьодні весь день, – Льоха сказав це дуже-дуже серйозно.

– Яка Свєтка? – не зрозумів Вован.

– Ну, Свєтка, – Льоха зробив кілька рухів, імітуючи рухи тварин при спарюванні.

– Свєтка, Свєтка… – перебирав у пам’яті Вован.

– Та ну, братухо, ти що! Ну, Свєтка, – Льоха знову відтворив акт спарювання.

– А, Свєтулік…

– Ну, а я тобі про що! Так що, якщо що, то я був з тобою сьогодні.

– Так ти й так був зі мною. І без «якщо що».

– Спасібочки, – з відлигою на серці сказав Льоха. – От якби ти мені був не друг, то знаєш, ким би ти був?

– Ким?

– Підаром!

– Та ну? – Вован знову звів брови догори.

– Да. Ти був би справжнім підаром. А так – ти мені друг. От і зараз мене рятуєш… підстраховуєш…

– А то, – Вован опустив брови й притих, мабуть, розмірковуючи над плачевною долею підара.