Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

– Ну, не знаю…

– А я знаю… я знаю…

Я допив свою вже холодну каву й провів її додому. Уночі мене мучили далеко не оптимістичні думки з цього приводу. Вони ж реально підходять одне одному. Вони вродливі, веселі. З них обох я постійно сміюся. Вони обоє постійно сміються з мене. Усе підходить, але полярність у них одна. Якщо зважати на властивості магніту, то вона червоного кольору. Синя лишається незайманою, як жінки-бізнесменки. З іншого боку, я все правильно сказав. Усе правильно. Дружба має лишатися дружбою, і ставити її в один ряд з коханням не можна. Не варто ризикувати. Із цими думками я й заснув.

Її звали Н., його Р. Зі своїми друзями я зустрічався рідко, залишаючися при цьому гарним і вірним другом. Минув тиждень, може, два. Я зустрівся з Н. Ми взяли по каві й примостилися в затишному, майже закинутому дворику Харкова на провулку Воробйова.

– Пам’ятаєш, ти відмовився від поїздки на природу?

– Так, – спокійно відповів я, відчувши наїзд.

– Так ось, відмовились усі, крім Р.

– Ясно, – саркастично сказав я й сьорбнув гарячої чорної кави.

– Так ось, – продовжувала вона, – ми дуже гарно провели час. Світило сонце, співали пташки. Наші бажання, серця билися, наче хвилі об берег річки. Ми багато говорили про кіно й про книги. Купалися. Сміялися. Навіть обнімались.

– І навіть цілувались, – перебив її я.

– Ні, але нам цього хотілося. Тільки мене щось зупинило. Після цього ми вже тиждень не бачились. Я не розумію, що коїться. Поясни, Утко. Ти ж чоловік. Може, це у вас нормально?

– Ні.

– То що ж він робить? Чого він хоче?

– Не знаю, Н. Я з ним не бачився вже близько трьох тижнів, а може, й більше. Я не знаю, що в нього на думці. Життя – це процес, який змінює ситуації, підлаштовуючи їх під людей. І залежно від того, як це розуміють люди, усе відбувається так, як треба, або не відбувається взагалі. Процеси в голові кожного з нас непередбачувані. Може, він злякався. Може, розгубився. Може, теж щось відчув. Може, забухав. Хоч на нього це не схоже.

– Так. Він уже давно не бухає, – погодилася Н. і допила свою каву.

– А ти хоч сама знаєш, чого хочеш? – спитав я

– Там, на природі, може, і знала. Зараз не знаю. Точніше, я вже нічого не хочу. Не хочу руйнувати дружні стосунки. Біля річки ми сміялися й говорили про фільми зо дві години, зупинившися на одному, чий сюжет нагадує нашу ситуацію. Та висновків не зробили. Це мене, мабуть, і напружило.

– За фільмами, Н., долі не побудуєш.

– Згодна. То що ж мені робити? Писати йому чи, може, чекати звістки від нього? Може, він відправить мені поштового голуба.

– Це не зовсім безпечно, – в’їдливо зауважив я. – Голуб може все обісрати. Краще б ви зустрілися й з’ясували стосунки віч-на-віч. Навіть не знаю, чи варто тобі казати, що я з цього приводу думаю.

– Кажи, ми ж для цього й стрілись.

– Я думав, ми зустрілися, бо скучили одне за одним.

– І це теж. Кажи вже.

– Так ось, – почав я, – Мені здається, нічого не вийде, але спробувати варто. Урешті-решт, ви дорослі люди. Вішатися й стрибати з дахів багатоповерхівок не будете, якщо розбіжитеся. Хоч зайвий раз турбувати цим свій внутрішній світ не хотілося б. Ви постійно говорите про кіно, і це ненормально. Розумієш, Н., ненормально.

– Думаєш?

– Упевнений!

– Ми ще про книги говоримо…

– Це теж ненормально, якщо постійно.

– Мабуть, – погодилася вона.

– Так от я й думаю, Н.: вам треба зустрітися, випити кави ось так, як ми зараз, і поговорити.

– Ти правий. Спасибі за пораду.

– Найкраща порада – не давати порад.

Із цими словами ми направилися до виходу. Сонце гріло нам спини, наші тіні, неначе відображення в дзеркалі, рухалися разом із нами. Від асфальту пашіло жаром. Наше взуття нагрівалося й змушувало нас іти швидше. Ось вам і той процес, який змінює ситуації, підлаштовуючи їх під людей.

Ми пройшли Пушкінською, звернули праворуч. Пройшовши вниз Сумською, узяли ще кави й сіли споглядати захід сонця над Бурсацьким узвозом. За якийсь час померлі художники розлили фарби по небу, і над нами навис новий незайманий шедевр – ні доторкнутися до нього, ні зрозуміти. Сонце сідало повільно й у якийсь момент зникло за горизонтом і будівлями. На небо зійшла перша зірка. Ми загадали собі бажання й подалися вулицями вечірнього міста. Говорили про книги й про секс. Оскільки мешкали ми майже в сусідніх будинках, то їхали додому разом.

Дорогою сміялися до сліз із п’яного чолов’яги, який щоразу падав, коли зупинявсь автобус. Той чоловік був великий, як гора, і спокійний, як озеро.

Я провів Н. і поплентався у свої рідні залізобетонні стіни, де на мене чекали тиша й спогади.

За кілька днів мені подзвонив Р. і запропонував зустрітись. Я погодився. Ми зустрілися після роботи, потиснули правиці й обнялись. Узяли по дві пляшки пива, сіли на паркан, з якого відкривалася чудесна панорама Благовіщенського собору й вулиці Клочківської, де туди-сюди снували автівки, водії яких сигналили одне одному й матюкалися. Власники дешевих машин матюкалися тихіше, а дорогих – голосніше.

– Дивна ця церква, – почав я.

– Усі церкви дивні, – холодно відповів Р.

Праворуч від нас здіймався Свято-Покровський чоловічий монастир, позаду – Успенський собор з органом. Годинник пробив сьому вечора. Після останнього удару дзвонаря я відкрив пиво й простягнув руку до Р. Він зробив те саме. Так ми влаштували свій невеликий подзвін на знак солідарності із дзвонарем.

– Як житуха, братчику? – запитав я його, зробивши великий ковток.

– Не кажи так. Мені це не подобається, ти ж знаєш.

– О’кей. Як ти?

– Та хто його зна, – почав він.

– Мабуть, ніхто, якщо не ти.

– Ну так, – його гарний настрій раптом змінився на задумливий настрій старця-шамана. – Я тут якось їздив з Н. на природу, – почав він свою історію, – тоді, коли ви всі відмовились.

– Так, я знаю, що ви їздили.

– Ти з нею бачився? – перебив він і мене, і себе водночас.

– Та ти вже кажи, що хотів. Не відволікайся.

– Так ось… Ми купалися, сміялися, багато говорили про книги й кіно. Я навіть зробив їй комплімент. І їй це сподобалось. Усе було гарно. А потім мене якось перемкнуло, і я не знав, що робити. Пропонував було зустрітися після цього, та вона на