Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

«Н. О.»: А якщо якась людина сама відчуває в собі сили повести свій народ до кращого життя?

Б. А.: Це все міражі, самообман. Матриця, як ви кажете.

«Н. О.»: Себто від бажання самої людини нічого не залежить?

Б. А.: На вищих рівнях бажання людини, так би мовити, не враховується. Все, що збудоване на бажанні, на самопроголошенні, на ідейному пориві, – нетривке. Це лише політика, дешеві й минущі ігри влади. Там, де в гру вступає Вічність, людина повинна не прагнути, а молитися, аби вищі сили дали їй розуміння. Якщо буде доречним таке порівняння, то згадайте, як Марії з Назарету було оголошено, що вона стане матір’ю Бога. Вона не прагнула цього, не готувалася для цього. Але її велич відбулася у тому, що вона зрозуміла слова архангела не у формальній покорі, а всім єством, всім своїм людським змістом.

Речення, де згадувалися «предмети сили» і «жезл», були виділені ще й червоним підкресленням. Раптом Мітеликові спало на думку, що для пошуку реліквії через телепатичне бачення Індиго мусить знати, як вона виглядає. Адже для пошуку флешки вона просила її описати.

Індиго якраз закінчила мити посуд. Вона поставила на сушильну поличку останній полумисок і пояснила:

– Я бачила фотку. Мені дядько Слава показував.

– Ти кажеш про те, про що я зараз думаю? – Мітеликові знов здалося, що холодні мацачки бадьоро запрацювали під його черепним куполом.

– Так, – голос у малої був винуватим. Вперше за весь час їхнього знайомства вона ніби засоромилася того, що бачить думки Валерія Петровича.

– А звідки…

– Ні, не те… Я неправильно сказала. То була не фотка самого того каменя. То була фотка древнього малюнка на стіні гробниці. Там той камінь було намальовано червоною фарбою. Там ще були намальовані різні звірі…

– А що то за гробниця?

– Якась іранська, здається.

– А точніше?

– Не знаю.

– Дядько не казав?

– Ні.

– І не думав?

– Я не бачила його думок про ту гробницю, – Індиго заперечно похитала головою, наче згадуючи. – Камінь дуже давній. Йому тисячі років. Це камінь доброї Богині.

– Якої?

– У неї багато імен.

– А як її називав дядько?

– Матір’ю Дролмою.

– Як?

– Дролма. Матір Дролма.

– Зрозуміло.

Хоча насправді поки що нічого зрозумілого в тому імені для нього не накреслювалося. Він вирішив після опрацювання досьє пошукати про ту «Дролму» в Інтернеті.

Мітелик відкрив черговий файл досьє. У ньому містилися фотографії. Сімейні світлини Адамчуків, групові знімки археологів біля розкопок і кам’яних баб, знімки археологічних знахідок з покладеними поруч масштабними лінійками. Він швидко прокрутив коліщатко на «мишці», шукаючи серед знімків знахідок камінь із дракончиками, і раптом зупинився. Заплющив очі й знов відкрив. Помотав головою. Повернувся назад, до університетських світлин Боба, клацнув на транспарантик «Подивитися в окремому вікні». Фотографія розгорнулася на весь екран. Кольорова постановочна фотографія молодої гарної жінки, рудої, зеленоокої, на повен зріст. Фотографія «рабині з поясом вірності» із Мітеликового еротичного сновидіння. Під світлиною ретельні упорядники досьє підписали: «Подруга Роберта Ірина Маргель, на той час студентка 4-го курсу історичного факультету, фото 2006 року».

Одноокий «вів» Діану від будинку, де мешкав Мітелик. Коли дівчина вийшла з під’їзду, найманець світлих сил Ярослав Стеблинський зрозумів, що недарма дочекався її появи. Що недарма насторожився від слів Індиго, коли та повідомила: поряд із старшим консультантом ФПП знаходиться жінка, думки якої затемнені. І недарма боровся зі сном, вдивляючись у темряву. Як він і передбачив, мутна шмара з «непрозорою» свідомістю виявилася зовсім не тою «дєффкою Свєткою», яку він замовив для братана Міти у «Галактиці» і котру завіз на колишню квартиру Новака. Про те, куди ж поділася безталанна Свєтка, він вирішив поміркувати пізніше.

Обпалену щоку Одноокого звело ніби наркозним занімінням. Таке бувало з ним лише у моменти справжнього оперативного просвітлення. «Нарешті, – відчуття тріумфу розгорнулося в ньому дзвінким вітрилом, – нарешті вони себе виявили! ОМ ТАРЕ ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА’М![12]»

Одноокий пошкодував, що не прихопив цього разу відеокамери з об’єктивом нічного бачення. Він кілька разів клацнув Діану звичайним цифровим фотоапаратом, але записи вийшли, як і слід було сподіватися, ніякими. На темному тлі можна було роздивитися лише сріблясту накидку «непрозорої» шмари та її біле взуття.

«Nissan» Одноокого причаївся між