Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

Йому здалося, ніби щось легенько штовхнуло його в перенісся.

– Що ти в ній відчула поганого?

– Відчула? Я не відчуваю, я бачу. Її думки ніби щось затуляє.

– А таке можливо?

– Вам важко буде зрозуміти.

– Я спробую.

– Ну, розумієте, іноді я не можу бачити думки інших людей. Дядько Слава каже, що є три види людей, які зовсім не піддаються баченню. Перша – зомбі. Друга – спеціально треновані люди. А третя – то великі святі архати, які таємно живуть між простих людей і допомагають їм. А ще є такі люди, мозок яких ніби закритий. Не зовсім закритий, але ніби його затуляє якась хмара чи муть. Дещо іноді можна побачити, але важко… Такі люди небезпечні. Моя бабуня казала, що такі люди несуть на собі печатку за все. Та ваша шльондра теж несе на собі печатку за все.

– Має печатку?

– Ні, вона не має, вона лише несе.

– Ти мене зовсім заплутала, – визнав старший консультант. – Яка різниця між «має» і «несе»?

– Якщо ви начальник, то ви МАЄТЕ печатку, а якщо ви – шматок паперу, то ви на собі НЕСЕТЕ печатку.

– Ага. Нарешті второпав. А може, вона велика свята?

Індиго презирливо пирхнула. Валерій Петрович вже збирався поцікавитися, чому ця печатка називається «за все», але задзвонила його «цивільна» мобіла.

Дзвонив Почеконіус. Він нагадав, що шеф чекає аналітичної розробки щодо будівельної фірми. Потім спитав у Мітелика:

– Ти все ще переймаєшся егрегорами і пайдевмами?

– Я ж тобі казав. Мене дещо зацікавило.

– Зрозумів. Я тут згадав про одного цівільного ентузіаста. Тобто тепер вже цивільного. Він живе у Києві. Можеш звернутися до нього за консультацією.

– Як звати?

– Кондратенком його звати, Олександром Васильовичем. Але зважай на рівень адекватності, старому вже за сімдесят.

– Він досліджував методи програмування егрегорів?

– Дідо колись працював над суміжною темою для контори. Ще радянської. Був тоді під страшними шифрами. Але тепер на пенсії і любить потриндіти про тотальне зомбування.

– Не боїться?

– Його тема давно закрита. А теперішніх есесів[9] цікавлять лише хлібні горбухи[10].

– Але ОДР[11] насправді у всьому тому рубає?

– Сам розберешся… Якщо воно тобі дійсно треба.

– Треба. Дякую тобі.

– Нема за що. Записуй телефон діда.

Мітелик записав і ще раз подякував Почеконіусу. Він раптом згадав, що Одноокий дав йому диск з інформацією про професора Адамчука і що цю інформацію треба негайно обробити. Син артилериста приніс на кухню портфель, видобув з нього MacBook і вставив сідюшку Яри у дисковод.

– У вас класний ноут, – сказала Індиго.

– У мене все класне.

– Ага. Десь я таке чула.

– Де?

Індиго не відповіла. Вона, прихопивши порожні чашки, рушила до мийки, над бортами котрої громадилися круглі вежі брудного посуду. «От і правильно. Займися корисним ділом», – подумки підтримав її наміри Мітелик. Відшукавши сітку-скребок і відкривши кран, дівчина повідомила:

– Дядько Слава вам передавав, аби ви обов’язково подивилися інтерв’ю того професора у «Новому оглядачі» за квітень дві тисячі третього. Там, на диску, воно є.

Мітелик відкрив досьє професора. За рубрикатором, способом розміщення інформації та стилем воно не було подібним до матеріалів українських і російських спецслужб, з якими Мітеликові дотепер доводилося працювати. Робили досьє досвідчені та інформовані люди. Починалося воно з далеких предків Бориса Робертовича Адамчука, які в дореволюційній Вірменії належали до знатної родини і числили свій рід ледь не від князя Васака Рубіняна. Рубрика «Сім’я» містила також детальну інформацію про дружину професора Маріанну, її родичів і близьких друзів. Дружина пережила професора на шість місяців. Діти та онуки її старшого брата, теж покійного, жили в Ізраїлі і в Росії. У Харкові мешкав перший чоловік Маріанни, теж відомий науковець-гуманітарій. Спільних дітей в них не було.

Півтора десятка сторінок були присвячені єдиному спадкоємцеві Адамчуків – Робертові. Тепер вже теж покійному. На цих сторінках згадувалися вісім зафіксованих за останні десять років коханок Боба та кілька друзів, серед яких ані В. П. Мітелик, ані Я. Д. Стеблинський не значилися. Останні роки вони, дійсно, майже не контактували. Щоправда, автори досьє згадали «юнацьку травму, отриману від вибуху саморобної ракети», внаслідок чого виникли проблеми із зором. У медичній картці Роберта Адамчука також знайшлася відмітка про інфекційний паратит, перенесений