Українська література » Сучасна проза » Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Читаємо онлайн Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

А ввечері наступного дня вони розповіли Цвітані, що замислили робити. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повірив, потім згодився. Отепер вони й візьмуться до роботи. Уночі, поки не зійшов місяць, перепливуть Дунай. О, і в Микули, і в Ангела ще дужі руки й ноги. Не самі вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблів, далі й далі, аж до лівого берега. А вже там, аби тільки добратись, зійде місяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами. На берегах він знає кожне село, а в кожному з них – свої люди. Вони відкриють двері воям. Ці двері і зараз відкриті…

Що робити далі? Другарі домовились і про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном і попливуть темної ночі до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрідка хіба хто з них копирсне за бортом рукою, і так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.

Уночі вони й пішли. Прощаючись з Цвітаною, Микула сказав:

– Ось тобі, жоно, дарунок. Ти вже поїж…

Він дав їй шматок сухого, черствого хліба, який приніс з-над Росі.

– Що ти? Що ти? З’їжте самі.

– Нам що? – говорив Микула. – Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.

Так вони й пішли.

Почувши розмову Ангела і Микули, Цвітана зрозуміла, що там, за стінами Доростола, воям доводиться дуже важко. Їх стає все менше й менше, а ті, що лишились живими, – поранені, порубані, мають мало сили.

А хіба сама Цвітана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолі – лишилось, може, половина. Піди до городу – скрізь попід стінами, на торзі лежать поранені, а поруч із ними мертві, руські і болгарські вої мовчки терплять, але хіба не видно, що вони стомились, конають, голодні?

Цвітана, звичайно, допомагала чим тільки могла. Не лише вона, всі жони й дівчата, які були в Доростолі, дбали, щоб легше було воям. Уночі вони виходили за стіни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стіни, виходили до Дунаю й носили воду.

Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, ті, що живі, не мають сили тримати зброю, – от що зрозуміла Цвітана, почувши розмову Ангела й Микули. «Так чим же мені їм допомогти?» – думала вона. І Цвітана зрозуміла, чим може допомогти воям, що має зробити… Перед світом, коли вої прокидались від важкого сну, ставали в лави й рушали до воріт, Цвітана одягла шолом, що лишився біля їхнього вогнища, пішла слідом за воями. Біля воріт, як і інші, взяла спис.

На воротях її ніхто не затримав. Хто пізнав би у ній, одягнутій, як вої, із списом у руках, жінку? Хто став би затримувати того, який йшов із города в поле перед грецьким станом – на життя чи смерть?! Навіть вої, до яких приєдналась Цвітана за стіною, не пізнали, хто йде поруч із ними.

– А ти взяв ніж? – запитав її воїн, що був по праву руку.

– Взяв, – відповіла Цвітана й пошкодувала, що не взяла його…

А потім був бій, і Цвітана все робила, як інші вої, тільки коли інші вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, – била, доки сама не впала на полі.


Пізно виплив із-за Дунаю й став над плесом великий повний місяць. Він залив ріку й береги рівним ясним сяйвом, освітив усе до бадилиночки. На недавньому полі битви стало видно зброю, щити, мечі, темні тіла мертвих, хижих птахів, що й тепер, уночі, ширяли над ними.

Руські вої ходили біля стін города в полі, збирали своїх воїв, щоб до сонця віддати їх землі. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану…

І раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти місяця, широко відкритими очима дивився на небо, хмари, зорі.

Ромеї жахнулись.

– Він живий!

Але воїн був неживий. Він бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогів і смерті, дивлячись на світ перед собою.

Проте не тільки це вражало в мертвому воїні. Із голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечі, землю…

– Це жінка! – сказав хтось із ромеїв.

Так, це була жінка, проста жінка з болгарського села, Цвітана.

– Страх! – говорили ромеї. – Вони воюють усі.

Над полем все вище й вище вставав місяць.

Ще через ніч повернулись Микула й Ангел. Вони не дістались до болгарських сіл, – на

Відгуки про книгу Святослав - Семен Дмитрович Скляренко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: