Українська література » Сучасна проза » Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Читаємо онлайн Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
носили тільки вони… А Микула був радий, бо на чолі йшов поруч із батьком – одесну, і коли Ант раз по раз підносив меч, замахувався так, що аж свистіло, бив мечем по щитах, мечах, черепах ромеїв, так само бив їх і Микула.

І, дивна річ, Микула ще побачив, що з-під меча батька Анта ллється зовсім не кров, а сиплються динарії, гривні, каміння і просто пасма сліпучого барвистого проміння.

– Так це ж і є скарб! – крикнув Микула.

– Є скарб! Є скарб! – чув він голос батька Анта. – Іди за мною, Микуло!..

І раптом він прокинувся.


Микулі було моторошно й боязко, що привидівся йому такий страхітливий сон. Разом з тим він відчув і полегкість, бо думка про батька Анта і про смертну його годину ніколи не покидала Микулу. Він думав і думав про заповіт батька, намагався зрозуміти, про який скарб говорив Ант, але не міг.

Сон, як це думав Микула, привидівся йому недаремно. Після довгих років він побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, літає десь близько, вона тут, із ними.

Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душі пращурів завжди живуть там, де їхній очаг, де поховане тіло. А тут – Болгарія, далека земля, скільки треба летіти від Дніпра, щоб дістатись до Дунаю?

Отже, є якась сила, що примусила душу Анта летіти до Болгарії, отже, він хотів і полетів за своїми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, він – не там, над спокійним Дніпром, а тут, на полі брані.

«Добрий наш батько Ант, – подумав Микула. – Він і мертвий не залишає нас…» І, як блискавиці в недавньому сні, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, – меч і щит, з-під яких сиплються скарби? «Меч і щит, – думав він, – меч – для ворогів, щит – для Русі… Може, це і є скарб, про який говорив мені батько Ант?»

Тепер уже Микула не боявся смерті, в душі його з’явилась певність, що він не може померти, не загине на полі брані. Адже вони, руські вої, не самі борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури – сміливі, звитяжні, що в цю важку для Русі годину не могли лежати в гробовищах, а встали і йдуть. Іде батько Ант, іде дід Воїк, ідуть всі ті, на чиїх могилах над Дніпром червоніє ягіддя калини, і ті, на могилах яких стоять кам’яні постаті в шоломах. Іде незборна, незчисленна рать. І коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полі бою, то на місці залишилось би тільки його тіло, але дух – нескорений і несхитний – однаково ішов би за тими, що лишились в живих. І якщо за життя він не встиг всього зробити, то докінчував би свою справу після смерті. От про що думав уночі Микула.

7

Просто на землі попід стіною, куди не могли залітати стріли й каміння, лежали поранені. Місячне сяйво заливало цей куточок, і поранених було видно; одні з них лежали витягнувшись і дивились у темне бездонне небо над собою, інші, поклавши голови на сідла, на кулаки чи каміння, дрімали.

Ніхто не міг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорніли, деякі з поранених важко стогнали, а один – ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, – увесь час поривався схопитись на ноги, але не міг і тільки кричав: «Руку… руку віддайте!..»

Поруч із живими лежали мертві. Тільки перед світанком сюди приходили вої, клали на дерев’яні ноші трупи і через східні ворота виносили, опускали в хвилі Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свій час. Кілька болгарських жон закрили їм обличчя. Жінки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сідали поруч, щось тихо говорили.

Поранений розумів не все, що повідала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрізь однакові. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, і, заплющивши очі, він часто засинав.

Пізно вночі Микула з Ангелом тихо говорили:

– Важко нам дуже, Ангеле… Мало людей стало, хто лишився – хворий, покалічений. А ще й голод велій, що людина без шматка хліба…

– Голодно, другаре Микуло. То правда, як тільки живемо?

Далі Цвітана чула тільки уривки з їхньої розмови.

– А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?

– О другаре Микуло! Кожен камінь, кущ.

– То спробуємо?!

Чула Цвітана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пішли. Говорили з кимсь третім.

Відгуки про книгу Святослав - Семен Дмитрович Скляренко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: