Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

А втім, у понеділок він розпочне працювати на фермі. І Голлі всміхнулася. Хто це ходив за плугом? Здається, Бернс. Чи тільки Петро Орач? [72] Тепер мало не всі юнаки й більшість дівчат стали писати вірші, судячи з численних збірок, які вона прочитала в Південній Африці, замовляючи їх через Гетчеса і Бампгарда; і, треба сказати, цілком пристойні вірші, куди кращі за ті, які писала вона сама! Але ж треба взяти до уваги, що поезія по-справжньому ввійшла в моду пізніше — разом із автомобілями. Ще одна довга розмова після обіду біля каміна в низькій кімнаті, і їй було відомо про Джона майже все, окрім хіба що чогось дуже важливого. Голлі провела його до дверей спальні,— двічі побувавши в ній перед тим і переконавшись, що там усе гаразд,— і пішла до себе, впевнена, що полюбить брата і що Велу він теж сподобається. Він має гаряче серце, але спокійний; чудово вміє слухати, чуйний до інших. Він, очевидно, любить батька й обожнює матір. Їздити верхи, веслувати, фехтувати йому подобається більше, ніж грати в ігри. Він рятує метеликів, що пурхають біля свічки, і хоч ненавидить павуків, проте не вбиває їх, а виносить надвір на клаптику паперу. Одне слово, він симпатичний. Вона заснула, думаючи про те, як він страждатиме, коли хтось вразить його. Але хто його вразить?

А Джон тим часом сидів біля вікна з аркушем паперу й олівцем писав свого першого «справжнього вірша»— при свічці, бо місячного сяйва було не досить; його вистачало тільки на те, щоб ніч здавалася трепетною і наче вирізьбленою на сріблі. Такої ночі Флер могла б іти, озиратися і вести за собою в гірську далечінь. І Джон морщив своє задумане чоло, писав на папері, викреслював, писав знову і робив усе необхідне, щоб завершити витвір мистецтва, а його охопило таке почуття, яке, певно, охоплює весняний вітер, коли він виспівує свої перші пісні серед весняного цвіту. Джон належав до тих нечисленних хлопців, у яких шкільні роки не вбили прищепленої вдома любові до краси. Йому доводилося, звичайно, ховати її в глибині душі — навіть учитель малювання не знав про неї; але вона жила в ньому, чиста й світла. Вірш здався йому настільки ж недоладним і незграбним, наскільки ніч здавалася легкокрилою. Проте він вирішив зберегти його. Певна річ, вірш нікудишній, проте це все-таки краще, ніж нічого, коли треба висловити щось, чого не можеш висловити. Джон подумав трохи збентежено: «Я не зможу показати його матері». Заснувши нарешті, він спав дуже міцно, затоплений хвилею нових вражень і почуттів.

VII. ФЛЕР

Щоб уникнути неприємних розпитувань, Джонові сказали тільки:

— Ми запросили на неділю одну знайому дівчину. Вона приїде з Велом.

З тієї ж причини Флер сказали тільки:

— У нас гостює один юнак.

Обоє лошат, як їх називав подумки Вел, зустрілися, отже, зовсім не готові до цієї зустрічі. Голлі так познайомила їх:

— Це Джон, мій маленький брат; Флер — наша родичка, Джоне.

Джона, що саме зайшов знадвору, де світило сліпуче сонце, так вразило це щасливе чудо, що він аж занімів на мить, і Флер устигла спокійно промовити: «Добрий день», наче вони ніколи й не бачилися, і швидким порухом голови дала йому зрозуміти, що це їхня перша зустріч. Він у захваті схилився до її руки і став німий як могила. Він здогадався, що краще мовчати. Ще малим, коли мати застала його за читанням при світлі нічної лампочки, він пробелькотів: «Я, мамо, тільки гортав сторінки»,— на що мати відповіла: «Джоне, ніколи не кажи неправди, бо в тебе таке обличчя, що однаково тобі ніхто не повірить».

Материні слова назавжди підірвали впевненість, необхідну для того, щоб уміло брехати. Отож він мовчки слухав, як Флер швидко висловлює своє захоплення всім, що вона встигла побачити, частував її оладками й варенням і при першій нагоді пішов. Кажуть, що в білій гарячці хворий бачить нав'язливий предмет, здебільшого темний, який раптом змінює свою форму й положення. Джон теж бачив такий предмет; цей предмет мав темні очі й досить темне волосся, він змінював своє положення, але не форму. Усвідомлення того, що між ним і тим «нав'язливим предметом» уже існує таємне порозуміння (хоч він і не міг збагнути, в чому ж справа), сповнило Джона таким трепетом, що він був як у гарячці й став переписувати свого вірша (якого, звичайно, ніколи не насмілиться їй показати). Цокіт копит привів його до тями, і, визирнувши з вікна, він побачив, що вона верхи виїжджає на прогулянку разом із Велом. Звичайно, вона не марнує часу, але це видовище завдало йому прикрості: він-бо марнує час. Якби він не втік з їдальні в боязкому захваті, його б теж запросили. Він сидів біля вікна і стежив, як вони зникли з очей, з'явилися знову там, де дорога пішла вгору, знову сховалися і ще раз виринули на хвильку, чітко вимальовуючись на гребені пагорба. «Який же я дурень!— подумав він.— І тут пропустив нагоду».

Чому він не може триматися впевнено? Підперши голову обома руками, він почав уявляти собі прогулянку з нею, яку він прогавив. Вона приїхала тільки на два дні, і три години з них уже пропали. Чи є на світі ще такий йолоп, як він? Ні, немає.

До обіду він одягся заздалегідь і перший зійшов у їдальню. Тепер він уже не прогавить нагоди. Але він прогавив Флер, яка зійшла остання. За столом він сидів навпроти неї і жахливо страждав: неможливо було сказати ані слова — раптом він скаже щось не до ладу!— неможливо було дивитися на неї так, як хотілося б; одне слово, неможливо було поводитися невимушено з дівчиною, з якою він у мріях уже мандрував далеко-далеко за пагорбами, і водночас усвідомлювати, що в її очах, та й в очах інших, він, певно, виглядає справжнім дурнем. Так, він страждав жахливо! А Флер говорила так гарно, наче ширяла на швидких крилах. Дивно,