Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Жити доводилося й не по книжках…
З хірурга Трохименко перекваліфікувався на терапевта, і за великі фронтові заслуги був загнаний у глухий степовий район, де став головним лікарем районної лікарні.
Він сам водив свого спеціально переобладнаного «Москвича» — це викликало подив і захоплення, але полювати, маючи тільки ліву руку і ліве око, та ще з такою несамовитістю, як це робив Трохименко, — цього я не міг ні зрозуміти, ні пояснити. Якось я спитав його:
— Невже вам подобається вбивати? Уявляю, яке нелюдське терпіння було потрібне, щоб навчитися володіти рушницею так, я б сказав, артистично, і навіщо ж? Щоб убивати невинні створіння?
— Помста, — сказав Трохименко. — Помста за все!
— Не птахи ж вам заподіяли зло.
— А може, й не помста, — роздумливо промовив він, — може, це щось інше. Мабуть, ми створені так, що в нас урівноважується людське й звіряче, принаймні під дією виховання, освіченості, оточення, іноді одне з цих начал набирає переваги — і тоді або щастя, або лихо. Могло таке статися, що бомба відірвала в мені половину людського, а звіряче вціліло і тепер час од часу заволодіває мною, і що я можу вдіяти? Кожен з нас годує в собі звіра, а в мене, виходить, звір подвійний, дві сили на одну.
Я зітхнув.
— Ви мене не переконали. Агрономія не знає пролиття крові і не може цього виправдати.
— А ваш Лисенко? — вигукнув лікар. — Він же агроном, а скількох своїх колег — як оце я куріпок! Без крові на землі нічого не відбувається! Повірте колишньому хірургу.
Олька ввела Трохименка, йшла поперед нього, мовби відгороджуючи від мене своїм теплом морозяний дух, принесений лікарем з степу.
— Ну, — невесело мовив Трохименко, проводячи ребром долоні по своїй шиї,— приніс голову на усікновення!
Я мовчав. Звинувачення марні, але й прощення вже не буде довіку. Тільки кому? Може, мені найперше?
— Дозволите послухати себе моїм єдиним вухом? — видобув з кишені білого халата дерев’яну трубочку Трохименко. — Хоч, казати правду, за ці дні наслухався я у ваших грудях такого, що й у два вуха не вміститься. Замерзнути, вмерти, а тоді ожити — це вже щось з сфери ірреального.
— А я й не оживав, — сказав я втомлено, — я зостався там, з Оксаною. Перед вами — тільки моя тисячолітня оболонка.
— Історична зустріч в українських степах! — гмикнув Трохименко. — Тисячолітня оболонка у футлярі людини з відірваною кришкою. Футляр — це я. Що в футлярі — скрипка чи тільки смичок? Гадаю все ж, якась струна ще бринить. І повірте: це звук жалоби і провини. З дружиною вашою — звичайно ж наша вина. Нехлюйство, неуцтво, неувага… Я особисто нічого не знав, а гінеколог у мене — звичайна ступа! Чому ви не сказали мені про те, в якому стані ваша дружина?
— А чому ви тримаєте таку лікарку? Тому, що вона дружина секретаря райкому партії?
Трохименко саме примощувався своїм єдиним вухом до стетоскопа, притуленого мені до грудей.
— Попрошу вас не дихати. Так. А тепер подихайте. Не дихайте. Тепер можна дихати. Отак. Ми з вами повинні мати повну картину. А що мадам гінеколог дружина самого товариша Стуконога, то це б навіть було простіше для її зняття, зважаючи на те, що затискування критики переслідується статутом партії. Я б витурив її в шию, а товариш Стуконіг і не писнув! Але вона — секретар лікарняної парторганізації. Розумієте, що це таке? Однаково, що ваш Щириця. Ви ж його не виганяєте? І не можете вигнати, поки він секретар, а секретар він — вічний.
— Щириця для агростанції — як виставлені в магазинних вітринах товари для приваблювання покупців. Заповнюють вітрини, але не продаються. Бутафорія.
— Бутафорія? Заздрю вашій добродушності. Я особисто сприймаю цих людей інакше. Вони всі — параноїки, тяжкі, безнадійні, коли хочете, злочинні. Найбільший параноїк був Сталін, він і наплодив їх цілі легіони. Від не контрольованої влади й вседозволеності в тупих головах неминуче мають народжуватися абсолютно ідіотські ідеї, які не піддаються виправленню ні досвідом, ні переконаннями, і зрештою трансформуються в справжнє шаленство сутяжництва, засідань, вигадування провин, смакування проробками, критикою й самокритикою, просто кажучи, гризнею. Хіба не вседержавна паранойя всі оті збори, засідання, резолюції, рішення, мільярди паперів, які пишуться щодня мільйонами щириць і стуконожок? Коли я проходив перекваліфікацію, райком послав мене своїм представником на звітно-виборні партійні збори в товариство глухонімих. Ви могли б собі уявити таке блюзнірство: збори глухонімих! Президія, стіл, застелений червоним, доповідач, оратори. І всі спілкуються на митах. А мене прислали представником райкому, бо я теж каліка. Каліку — до калік! Я тоді прийшов до райкому і спитав: «А в товаристві сліпих ви теж проводите партійні збори?» Знаєте, що вони мені відповіли?
— Вони дали вам призначення в наш район — сказав я. — Щоб показати, що партзбори для сліпих не така вже й біда! А от ти спробуй пожити одноруко, одноного, однооко без електрики, без водопроводу, без центрального опалення і взагалі без усього — отоді ти й знатимеш, як критикувати генеральну лінію!
— Приблизно так воно все й сталося. А ви колись питали, чому я звірствую з рушницею. Іноді хочеться стріляти вже й не з рушниці, а з тисяч артилерійських стволів! Але хто почує? Вуха у всіх заліплено воском. А може, взагалі відмер слуховий нерв. Знаєте, хто в мене ляринголог? Ніколи не вгадаєте! Ветеринар. Синок районного ветлікаря. Батько влаштував його до ветеринарного інституту в Харкові, синок довчився вже до четвертого курсу, а тоді на танцях студентка-медичка поцікавилася, де він учиться, почула про ветеринарію, стала сміятися, він до батька: переводьте до медінституту! Ну, в нас же все мечты сбываются. Заколов ветеринар кабанчика, зібрав медку, сальця, того та сього — і вже за два роки готовий народний цілитель! Радянським людям вухо, горло, ніс не дуже й потрібні, їм аби очі, щоб
