Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Я й тепер мало не вигукнув: «Сестра!», але вчасно спам’ятався, пошепки покликав:
— Окса… Оксано! Що це зі мною?
Біла тінь наполохано метнулася вбік, ніби хотіла сховатися або втікати, але здолала свій страх, повернулася і пішла до мене, попливла, напливла, заповнюючи весь простір, і я, ще нічого не знаючи, не розуміючи, але вже пройнятий якимсь невидимим жахом, хоч ще й крізь потьмарення, але вже виразно побачив, що це не Оксана, а Ольга Филофіївна… Сон, марення, наслання?
— Олько, ти? Де це я? — спробував я поспитати, але голос мені пересікся, крізь пошерхлі губи не видобулося жодного звуку.
Жінка вткнулася мені в груди лицем і мовчки заплакала. Я заплющив очі, щоб знову впасти в рятівну непам’ять, але свідомість працювала чітко, я відчув запах цієї несподіваної жінки і впізнав той запах…
— Олько, я тебе впізнав. Що зі мною? Де Оксана?
Вона вхопила мої руки, притиснулася до них обличчям.
— Ой, Миколо-Миколонько! О, боже, ожив, яке щастя! І яке ж у нас нещастя, о бо!.. Ти ж тоді так закоцюб, що не могли розігнути, вже ніхто й не вірив, що оживеш з того морозу… Цілу ж ніч на морозі, казали, градусів сорок, а мо’ й більше…
— Де Оксана? — вперто повторив я.
Вона трохи відійшла від мене, помовчала, тоді ледь чутно прошепотіла:
— Поховали… Ти ж отак — цілий тиждень…
Я нічого не розумів.
— Похова?.. Що ти кажеш, Олько, про що? Я питаю тебе про Оксану, а ти…
— Вона вмерла, — сказала Олька і знов заплакала.
— Оксана? Вмерла? Але ж я її — до лікарні! І сам сидів, стеріг…
— Не встеріг, Миколо, бо від смерті не встережеш і не вбережеш…
— А як же лікарі? Що ж вони?
— Нічого не змогли…
— А дитина? Де дитина?
— Мертве було в ній… Воно її й труїло… Вмирало само і матір свою…
Що вона говорить і про що? І коли я справді був мертвий, то невже ожив тільки для того, щоб почути весь цей жах?
Я знов заплющив очі і вже не бачив Ольки. Може, її тут і не було? І, може, нічого не було?
— Ти йди, — сказав я Ольці,— мені треба подумати…
— Нікуди я не піду! — твердо заявила вона. — Не зоставлю тебе й на хвилину! Ти ж слабіший малої дитини. Оксана веліла мені…
— Оксана?
— Атож.
— Як же вона могла тобі веліти, коли вона?.. Ти ж сказала…
— Прикликала мене і веліла…
— Прикликала? Як?
— Написала мені листа…
Я нічого не розумів. Оксана писала листи тоді вночі, вмираючи в коридорі районної лікарні? Коли я сидів на східцях і… Не покликала мене, а писала лист Ольці? Я нічого не розумів…
А чи я розумів коли-небудь Оксану, пробував це зробити?
— Олько, ти тут? — спитав я, не розплющуючи очей.
— Та тут же, тут, біля тебе, хіба ж я тебе можу покинути такого безпомічного? — простогнала вона і заплакала.
— Не плач, я вже скоро встану. Ти мені тільки скажи: де я?
— Та де ж? У себе вдома! Головний лікар велів тебе перевезти сюди, бо там у лікарні хто вже й умер, то вмре ще раз — таке там лихо! І уколи тут тобі робили, а тоді вже я сама…
Лікарня, уколи, головний лікар, цей нещасний переполовинений чоловік — яка марнота! Я повинен був думати про Оксану! Повинен… пови… по…
— Олько, а поглянь у спальні там у великій рамці висять фотографії наших батьків, а над ними — рушник з півнями… Чи є той рушник?
— Та ондечки ж ті півні! Чи тобі до півнів оце, як ти й голосу не відведеш!..
Що вона могла знати? Коли то було: торік, позаторік? Прийшов номер «Літературної України», і вся газета — з оповідань якихось невідомих авторів. Чомусь впала мені в око невеличка новела Симоненка «Кукурікали півні на рушниках», може, тому, що й у нас був рушник з півнями, вишитий ще Оксаниною бабусею: два червоні півні, з розкішними хвостами, гордо виставили один насупроти другого гребенясті голови, а між ними пишна, як панікадило, червона квітка! Я читав новелу, здавалося, нічого не було в ній занадто сумного, та Оксана, слухаючи, несподівано заплакала, я кинув газету, став заспокоювати Оксану, втішав її, питав, чого плаче, але вона не могла відповісти і вже й не плакала, а ридала, і я тільки й здатен був, що обійняти її, гладити їй голову, бурмотіти безладні слова.
Щоб утримати біля себе жіночу душу, треба її знати і розуміти, а я міг тепер згадати тільки свої нікчемні безладні слова. Який жах!
Та хіба ж то й усе? Хіба прогонисте дівча не зиркало довгооко з-за плеча свого брата чи то на шахівницю, чи то на мене з безмежної далечі років? І хіба не було ночі на Рейні, і чорної груші серед снігів, і залізної каюти на дніпровському буксирі «Матіас Ракоші», і рипливих дощок у підвалі тьоті Тоні, і віднайдення в Каховці, і райських дніпровських пісків біля Прорізі, і наших ночей на агростанцїі? А сльози Оксанині того ранку, коли прийшла вість про смерть Сталіна, а тоді лихоманкове палання її довгих очей над мертвим професором Черкасом і настирливе, майже відчаєне допитування: «А де ж ти поховаєш мене, Миколо? Тут ще й кладовища свого немає. Де ж ти поховаєш мене?» Я тоді нагримав на неї і, мабуть, відштовхнув, відторгнув од себе її душу назавжди, не перейнявся її тривогою, не вловив передчуття, що жило в ній і подавало далекий голос перестороги.
О, прокляття нашій одвічній глухоті!
В кімнаті було тепло. Десь у підвалі стугонів жовтим мазутним полум’ям міцний чавунний котел, гнав гарячу воду по трубах до батарей, встановлених мною в усіх кімнатах. Професор Черкас заповів мені свою бібліотеку і все майно, ми з Оксаною перебралися сюди, прибудували спальню, ще дві кімнати, влаштували на горищі мансарду-книгосховище, обладнали дім для життя довгого, щасливого, може, вічного, а вийшло… Я обережно посунув руку на сусіднє ліжко, Оксанине, в спальні було тепло, може, й жарко, а постіль Оксанина була холодна, як лід, і порожня, порожня! Я мимоволі відсмикнув руку, радіючи, що в кімнаті темно, світло пробивається тільки крізь ледь відхилені двері до кабінету і Олька нічого не побачила. Зате я побачив, що вона моститься на підлозі біля дверей до ванної кімнати, побачив і вжахнувся: невже вона всі ночі спала отам під дверима!
— Олько, ти
