Консуело - Жорж Санд
— І це твоє останнє слово, виплодку пекла? — вигукнув Тренк. — Ну, добре ж! Лихо тобі! Пістолет, який я гребую вибити з твоєї тремтячої руки, заряджений тільки порохом. Одним маленьким опіком більше або менше — не велике діло! Цим не залякаєш людини, загартованої у вогні. Стріляй, нароби шуму! Мені тільки того й потрібно. Я буду радий знайти свідків своєї перемоги, бо тепер уже ніщо не зможе визволити тебе з моїх обіймів: своїм божевіллям ти запалила в мені вогонь пристрасті, який могла б стримати, якби ти була трохи обережніша.
Кажучи так, Тренк схопив у свої обійми Консуело, але в ту ж мить двері відчинились, і людина, чиє обличчя було закрите чорним крепом, опустила руку на пандура, що відразу зігнувся й захитався як очерет у бурю, і з силою кинула його на підлогу. Це було справою кількох секунд. Приголомшений у першу мить, Тренк підвівся й, дико поводячи очима, з піною біля рота, вихопив шпагу й кинувся на свого ворога, що попрямував до дверей, очевидно, щоб зникнути. Консуело також кинулася до виходу. Їй здалося, що за зростом і силою руки ця замаскована людина не хто інший, як граф Альберт. Вона побачила його в кінці коридору, де дуже круті кручені сходи вели на вулицю. Тут він зупинився, почекав Тренка, швидко нагнувся — так, що шпага барона дряпнула стіну, і, схопивши його в оберемок, кинув через плече долілиць по сходах, головою вперед. Консуело чула, як велетень покотився, і з криком: «Альберт!» — кинулася було слідом за своїм рятівником. Але він зник раніше, ніж у неї вистачило сил зробити три кроки. Страшна тиша запанувала навкруги.
— Signora, cinque minuti cominciar[292], — батьківським тоном звернувся до неї бутафор, зринувши з театрального люка, що виходив на той же майданчик. — Яким чином ці двері виявилися відчиненими? — додав він, дивлячись на двері сходів, з яких був скинутий Тренк. — Справді, ваша милість ризикували схопити нежить у цьому коридорі.
Він зачинив і замкнув двері на ключ, як належало, а Консуело ні жива ні мертва повернулася до гримерної, викинула за вікно пістолет, що валявся під диваном, засунула ногою під меблі коштовності Тренка, що виблискували на килимі, й рушила на сцену, де наткнулася на Кориллу, ще червону й захекану від нескінченних виходів на оплески, які щойно дісталися на її долю після інтермедії.
Розділ 98
Незважаючи на страшенне хвилювання, Консуело й у третьому акті перевершила себе. Вона не очікувала такого успіху, не розраховувала більше на нього, вийшовши на сцену з відчайдушною рішучістю провалитись із честю, вважаючи, що під час своєї мужньої боротьби втратила раптом і голос і вміння. Це її не лякало: що значили навіть тисячі свистків у порівнянні з небезпекою й ганьбою, яких вона тільки-но позбулася завдяки чиємусь чудесному втручанню. За цим чудом пішло інше. Добрий геній Консуело, здавалося, захищав її: голос її звучав як ніколи, співала вона з іще більшою майстерністю і грала з більшим піднесенням і пристрастю, ніж будь-коли. Вся її істота була вкрай збуджена, і їй здавалося, що от-от у ній щось порветься, як занадто натягнута струна. І це гарячкове збудження несло її в чарівний світ: вона робила все ніби вві сні, і її навіть дивувало, що вона знаходила в собі для цього реальні сили.
Втім, радісна думка підтримувала її щораз, коли вона боялася, що не витримає. У неї тепер не було сумнівів, що Альберт тут. Він у Відні. Принаймні з учорашнього дня. Він спостерігає за нею, стежить за всіма її рухами, оберігає її, інакше кому ж приписати неждану допомогу, щойно їй надану, і ту майже надприродну силу, якою мала володіти людина, щоб перемогти Франца фон Тренка, славонського геркулеса? І якщо з огляду на одне з тих дивацтв, яких так багато в характері молодого графа, він не хоче говорити з нею й начебто намагається бути нею не поміченим, проте він явно як і раніше пристрасно любить її, позаяк оберігає так дбайливо й захищає з такою енергією.
«Ну, добре, — блиснула в голові Консуело думка, — якщо Господу завгодно, щоб сили мене не зрадили, нехай Альберт бачить мене на висоті в моїй ролі й нехай із того куточка зали, звідки він, без сумніву, у цю хвилину стежить за мною, насолодиться моєю перемогою, здобутою аж ніяк не інтригами або шарлатанством».
Не забуваючи про свою роль, вона шукала його очима, але ніде не могла знайти; вона продовжувала свої пошуки й коли відступила за лаштунки, але так само безуспішно. «Де б він міг бути? — сушила вона собі голову. — Де він сховався? Може, він убив пандура наповал, скинувши його зі сходів? І змушений тепер ховатися від переслідувань? Чи попросить він притулку в Порпори? Чи зустріне вона його цього разу, повернувшись до посольства?»
Всі здивування зникали, тільки-но вона знову з'являлася на сцені: немов якими чарами, забувала вона обставини свого дійсного життя, і її охоплювало тільки почуття якогось неясного очікування, захвату, страху, подяки, надії… І все це було в її ролі й виливалося в чудесних звуках, сповнених ніжності й правди.
По закінченні спектаклю її без кінця викликали, й імператриця перша кинула їй зі своєї ложі букет, до якого був прикріплений коштовний подарунок. Двір і віденці пішли за прикладом своєї володарки, засипавши співачку квітами. Консуело побачила, як серед усіх цих пахучих емблем захвату до її ніг упала зелена гілка, мимоволі привернувши її увагу. Тільки-но завіса опустилася востаннє, вона її підняла. То була кипарисова гілка. Відразу вона забула про всі переможні
