Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
Відтоді чим дужче професор виявляв своє невдоволення мною, тим ласкавішою ставала пані Петиція. Вона гладила мене по спині, чого звичайно ніколи не робила, часом пригощала якоюсь лагоминкою. Хіба я міг здогадатися, що все це лицемірство і облуда, як скоро виявилось!
Двері до їдальні були відчинені, і я з порожнім шлунком тужно заглядав туди, сумно думаючи про ту щасливу пору, коли я, тільки-но вчувши солодкий дух печені, недарма благально дивився на професора й водив носом. Раптом пані Петиція покликала: «Понто! Понто!» – і простягла мені, зграбно тримаючи його м'якеньким великим пальцем і гарненьким вказівним, чималий шматочок м'яса. Дуже можливо, що, виголоджений, я схопив його пожадніше, ніж годилося, проте повір мені, любий Муре, не вкусив тієї тендітної білої ручки. Але пані Петиція заверещала: «Мерзенний собацюро!» – впала, ніби зомлівши, у крісло, і я, на свій переляк, справді помітив на її пальці кілька крапельок крові. Професор осатанів, він бив мене кулаками й молотив ногами так немилосердно, що якби я квапливо не втік з дому, то, мабуть, не сидів би тепер з тобою, любий Муре, тут перед дверима й не грівся б на сонечку.
Про повернення назад годі було й думати. Я бачив, що не виплутаюся з тих підступних тенет, які пані Петиція наставляла на мене, щоб помститися за баронівську рукавичку, й поклав собі пошукати іншого господаря. Звичайно, з тими чудовими здібностями, якими обдарувала мене ласкава матінка природа, не важко було б знайти його, та через голод і журбу я дуже занепав і боявся, що з таким жалюгідним виглядом я скрізь отримаю відмову. Засмучений, пригнічений думкою про харчі, я вийшов за браму й побачив, що переді мною йде барон Алківіад фон Віпп. Я й сам не знаю, як мені спало на думку запропонувати йому свої послуги. Мабуть, якесь невиразне чуття підказало мені, що в такий спосіб я помщуся невдячному професорові, як згодом і справді сталося.
Пританцьовуючи, я наздогнав барона, постояв перед ним на задніх лапах і, коли він досить ласкаво подивився на мене, відразу пішов за ним до його помешкання. «Гляньте, – мовив барон молодикові, якого звав камердинером, хоч інших служників у нього не було, – гляньте, Фрідріху, який пудель пристав до мене. Якби він був трохи кращий!» Але Фрідріх, навпаки, похвалив вираз мого обличчя та мою струнку постать і висловив думку, що, певне, мій господар погано до мене ставився, тому я й кинув його. І додав, що пудель, який пристав сам, з власної охоти, буває звичайно відданим, чесним псом, тож барон може не вагаючись залишити мене в себе. Хоч завдяки Фрідріховому доглядові я знов набув елегантного вигляду, проте барон, видно, був не вельми високої думки про мене, бо не дуже любив брати мене з собою на прогулянки. Та скоро все змінилося.
Якось, гуляючи, ми зустріли пані Петицію. І ти дивись, любий Муре, яка добра душа в чесного пуделя, – так, я маю право це сказати! Бо запевняю тебе, що хоч та жінка дуже скривдила мене, я відчув щиру радість, коли знов побачив її. Я затанцював перед нею і весело загавкав, усіма способами виявляючи їй ту свою радість. «Ви гляньте, та це ж Понто!» – вигукнула вона, погладила мене й значуще подивилася на барона фон Віппа, що теж зупинився. Я скочив назад до господаря, і він попестив мене. Мабуть, йому спало на думку щось особливе, бо він кілька разів промурмотів собі під ніс: «Понто, Понто, якби це було можливо!»
Так ми дійшли до поближнього парку розваг. Пані Петиція приєдналась до свого товариства, серед якого, проте, не було любого, доброго пана професора, й сіла до столика. Недалеко від неї знайшов собі столик барон Віпп – так, щоб весь час бачити її і водночас не впадати в око іншим. Я став перед своїм господарем і, стиха помахуючи хвостом, втупився в нього поглядом, ніби чекаючи наказів. «Понто, – знов сказав він, – Понто, невже це можливе? – І, трохи помовчавши, додав: – Ну що ж, спробуємо!» Він витяг з гаманця клаптик паперу, написав на ньому олівцем кілька слів, згорнув його трубочкою, засунув мені під нашийник, показав на пані Петицію і тихо мовив: «Понто, allons!» Я не був би таким розумним, навченим життєвим досвідом пуделем, як є, коли б відразу не збагнув усього. Я миттю підбіг до столу, де сиділа пані Петиція, і вдав, що мені дуже кортить скуштувати чудового тістечка, що лежало перед нею. Пані Петиція була сама привітність, вона однією рукою подала мені тістечко, а другою почухала мені шию. Я відчув, як вона витягла папірець. Невдовзі після того вона залишила товариство й пішла на бокову доріжку. Я подався за нею і побачив, як вона жадібно прочитала баронову записку, а потім дістала зі своєї коробочки для плетива олівець, написала на тому самому папірці кілька слів і знов згорнула його трубочкою. «Понто, – сказала вона, лукаво дивлячись на мене, – Понто, ти дуже розумний, розважний пес, коли приносиш те, що треба, і тому, кому треба!» На цьому слові вона засунула записочку мені під нашийник, і я, не гаючись, вистрибом побіг до господаря. Той відразу здогадався, що я приніс відповідь, бо негайно витяг записочку з-під нашийника. Мабуть, слова пані Петиції були дуже втішні й приємні, бо очі в барона заблищали з радощів, і він захоплено вигукнув: «Понто, Понто, ти чудовий пудель, тебе привела до мене моя щаслива зірка!» Можеш собі уявити, дорогий Муре, що я зрадів не менше за нього, бо зрозумів, як високо піднявся в очах господаря після всього, що сталося.
