Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Алківіада фон Віппа, одного з найбільших чепурунів у нашому місті, на гарному англійському коні. Тільки-но барон побачив професора, він хвацько під'їхав до нього й запитав про здоров'я його та дружини. Професор, спантеличений такою увагою, видушив із себе кілька незрозумілих слів. «Справді надворі задуха!» – мовив барон і витяг з кишені сурдута шовкову хустину, а витягаючи її, впустив рукавичку, яку я, за своїм звичаєм, відразу підніс господареві. Професор швидко схопив її і вигукнув: «Це ваша рукавичка, пане бароне?» – «Авжеж, – відповів той, здивований хвилюванням професора. – Авжеж, думаю, що я впустив рукавичку з кишені, і ваш послужливий пудель підняв її». – «Тоді я, – гострим тоном сказав професор, простягаючи йому ту рукавичку, що я знайшов під канапою, – тоді я маю честь вручити вам пару від неї, яку ви вчора загубили».

І, не чекаючи відповіді від помітно зніяковілого барона, він стрімголов помчав додому.

Я, звичайно, завбачливо не побіг за професором до кімнати його вірної дружини, сподіваючись бурі, яка й справді швидко зчинилась і яку чути було аж із передпокою. Сидячи там у кутку, я бачив, як професор, багряний з люті, вигнав за двері покоївку, а коли та почала пащекувати, – і взагалі з дому. Нарешті, пізно вночі, професор, цілком знесилений, пішов до своєї кімнати. Тихеньким дзявулінням я висловив йому своє найщиріше співчуття. Тоді він обняв мене за шию і пригорнув до грудей, як найдорожчого приятеля. «Добрий, чесний Понто, – жалісливо сказав він, – відданий друже! Ти, тільки ти збудив мене з облудного сну, через який я не знав про свою ганьбу, ти допоміг мені скинути ярмо, в яке запрягла мене невірна жінка, і я знов можу стати вільним і незалежним! Понто, як мені віддячитись тобі? Ніколи, ніколи не кидай мене, а я дбатиму про тебе, як про найкращого, найвірнішого приятеля, ти єдиний зможеш мене втішити, коли я буду в розпачі від думки про свою нещасну долю».

Ці зворушливі слова, що виливалися з шляхетної, вдячної душі, перебила кухарка, яка вскочила до кімнати бліда й нажахана і принесла професорові страшну звістку, що господиня б'ється в корчах і от-от віддасть богові душу. Той кинувся вниз.

Після цього я кілька днів майже не бачив професора. Турбота про мої харчі, яку звичайно радо брав на себе сам професор, перейшла до кухарки, а та сварлива, мерзенна особа давала мені замість смачної їжі найгірші, майже неїстівні шматки, та й ті неохоче. Інколи вона взагалі забувала про мене, і мені доводилось випрохувати щось у добрих знайомих або йти на лови, щоб погамувати голод.

Нарешті одного дня, коли я, голодний і млявий, з обвислими вухами, тинявся по будинку, професор звернув на мене увагу. «Понто, – вигукнув він, сміючись і взагалі весь сяючи, – Понто, мій добрий, чесний песику, де ти дівся? Невже я так довго тебе не бачив? Мені здається, що, всупереч моїй волі, тебе занедбували й погано годували. Ходи-но сюди, сьогодні я знов сам тебе нагодую».

Я пішов за ласкавим господарем до їдальні. Його зустріла пані Петиція, квітуча, мов троянда, так само сяючи вся, як і професор. Вони були такі ніжні одне до одного, як ніколи досі, вона звала його «мій ангеле», а він її – «моя мишко», вони пестились і цілувались, мов пара голубів. На них було радісно дивитися. Зі мною мила пані Петиція також була привітна, як ніколи, і ти можеш собі уявити, любий Муре, що з моєю природженою галантністю я зумів показати себе чемним і вихованим. Хто б подумав, що на мене чекало!

Мені самому було б тяжко, якби я почав докладно розповідати тобі про всі підступні витівки моїх ворогів, та й тебе це стомило б. Тому я змалюю лише кілька з них – цього вистачить, щоб показати тобі правдиву картину мого тяжкого становища.

Мій господар звик, коли їв сам, давати мені мою пайку юшки, городини і м'яса в кутку біля груби. Я їв так пристойно та охайно, що на паркетній підлозі не лишалось жодної масної плямки. Та який же мене пойняв жах, коли одного разу під час обіду, тільки-но я доторкнувся до миски, вона розпалася на шматки і масний навар вилився на чистий паркет! Розлючений професор напав на мене з лайкою, а на зблідлому виду пані Петиції, хоч вона й намагалась виправдати мене, теж можна було прочитати гірку досаду. Вона сказала, що бридку пляму, мабуть, не можна буде витерти, доведеться те місце стесати рубанком або й зовсім замінити паркетини. Професор мав велику відразу до таких робіт, йому вже вчувалося, як столярчуки тешуть і стукають у кімнаті, тому ці співчутливі виправдання дружини тільки допомогли йому до кінця збагнути всі наслідки моєї гаданої незграбності і, крім лайки, він ще й дав мені кілька добрячих ляпасів. Я зовсім розгубився, усвідомлюючи свою невинність, і не знав, що думати й що казати. І аж коли те саме сталося вдруге і втретє, я помітив лихий підступ: мені ставили розбиту миску, і від найменшого дотику вона розсипалася в друзки.

Тепер я не мав права заходити до їдальні, їжу мені виносила за двері кухарка, але так мало, що, гнаний голодом, я шукав, де б схопити шматок хліба чи якусь кістку. Через це щоразу здіймався страшний галас, мені доводилось терпіти звинувачення в крадіжці з корисливою метою, а йшлося ж тільки про вдоволення найнеобхідніших потреб.

Дійшло до ще гіршого. Кухарка зчинила ґвалт, що в неї з кухні пропав цілий баранячий окіст і що його напевне вкрав я. Ця справа як одна з найважливіших хатніх подій дійшла до професора. Він сказав, що досі не помічав у мене схильності до крадіжок і що залоза злодійства в мене зовсім не розвинута. Та й неймовірно, щоб я з'їв цілий окіст, не залишивши ніякого сліду. Почали шукати і знайшли