Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
На цьому слові старий пудель Скарамуш швидко схопив у зуби шматочок булки, що лежав переді мною, і неквапом пішов геть, звісивши голову так низько, що замітав вулицю довгими волохатими вухами, й ледь метляючи хвостом.
Я задумливо дивився вслід старому, життєва мудрість якого глибоко запала мені в душу.
– Він уже пішов? Уже пішов? – зашепотів хтось позад мене, і я неабияк здивувався, побачивши юного Понто, що сховався за двері й довго чекав, поки старий попрощається зі мною.
Несподівана поява Понто трохи збентежила мене, бо доручення його старого дядька, яке, власне, я мав би тепер виконати, здалося мені дещо небезпечним. Я згадав ті страшні слова, що їх мені колись сказав Понто: «Якби ти замислив проти мене щось лихе, то я переважаю тебе і спритністю, і силою. Стрибну, схоплю тебе своїми гострими зубами за карк, і тобі каюк». Я вирішив, що найрозважніше буде промовчати.
Через це моє внутрішнє вагання могло здатися, що я зустрів Понто холодно й силувано. Він спершу втупився в мене своїм пронизливим поглядом, а тоді дзвінко засміявся й вигукнув:
– Бачу, любий Муре, що дядько вже набалакав тобі бозна-чого про мою поведінку, певне, змалював мене непутящим, розпусним, схильним до всіляких шалених вибриків. Не будь дурний і не вір жодному його слову. По-перше, глянь на мене уважно і скажи, як тобі подобається мій вигляд?
Оглянувши юного Понто, я переконався, що він ніколи ще не був такий ситий і вдоволений, його вбрання ніколи ще не було таким охайним, елегантним і в усьому його єстві ніколи ще не впадала в око така приємна гармонія. Все це я йому й сказав.
– Ну от, – відповів Понто, – ну от, любий Муре, невже ти гадаєш, що пудель, який бавить час у поганому товаристві, віддається гидкій розпусті і цілими днями гуляє, – не тому, що йому так подобається, а просто з нудьги, як справді буває з багатьма пуделями, – невже ти гадаєш, що той пудель мав би такий вигляд, як я? Тобі найдужче сподобалась у моєму єстві приємна гармонія. Вже саме це мало б тебе переконати, що мій буркотливий дядько дуже помиляється. А оскільки ти начитаний кіт, то згадай одного мудреця, який відповів тому, хто ганив непутящих людей насамперед за дисгармонію в їхньому зовнішньому вигляді: «Чи можливо, щоб вади були гармонійні?» Тому хай тебе ні на мить не здивує, друже мій Муре, чорна брехня мого старого дядька. Похмурий і скупий, як, зрештою, кожен дядько, він спрямував на мене всю свою лють через те, що йому довелось заплатити par honneur[324] кілька моїх невеличких картярських боргів ковбасникові, який дозволяє в себе заборонені ігри й часто дає гравцям чималі позики ковбасами, начиненими м'ясом, крупами й печінкою. Крім того, дядько й досі має на думці той час, коли я поводився не вельми похвально, та це вже давно минуло, тепер я втілення найбездоганнішої пристойності.
Тієї миті надійшов зухвалий пінчер, витріщив на мене свої баньки, наче ніколи не бачив котів, почав просто у вуха мені викрикувати найгірші образи, а потім схопив мене за хвоста, який я простягнув на всю довжину, що йому, видно, не сподобалось. Та поки я зірвався на ноги й приготувався до захисту, Понто вже скочив на невихованого розбишаку, звалив його додолу й кілька разів перевернув так, що той, підібгавши хвоста й жалібно заскавулівши, стрімголов помчав геть.
Цей доказ прихильного ставлення до мене Понто і його діяльної приязні дуже мене розчулив, і я подумав, що вислів «au fond, він таки добрий хлопець», який дядько Скарамуш хотів зневажити в моїх очах, все ж таки до Понто можна застосувати в кращому його розумінні і, може, з більшою підставою виправдати мого приятеля, ніж багатьох інших. Взагалі мені здалося, що старий дядько бачить усе в надто чорному світлі й що Понто, хоч який він легковажний, ніколи не міг би зробити чогось поганого. Все це я щиро сказав пуделеві і якнайчемніше подякував йому за оборону.
– Приємно, – відповів Понто, за своїм звичаєм, поглядаючи на всі боки веселими, лукавими очима, – приємно, любий Муре, що старому педантові не пощастило тебе обдурити і ти пізнав моє добре серце. Правда, Муре, гарно я провчив того зарозумілого хлопчака? Буде мене довго пам'ятати. Власне, я сьогодні з самого ранку підстерігаю того розбишаку, бо вчора він поцупив у мене ковбасу й повинен був дістати кару. А що при цій нагоді я помстився за образу, яку тобі вчинено, і в такий спосіб засвідчив свої дружні почуття до тебе, то мені від цього тільки приємно, я, як каже приказка, вбив відразу двох зайців. Але вернімось до нашої розмови. Оглянь мене ще раз уважно, любий коте, і скажи, чи ти не бачиш якихось незвичайних змін у моєму вигляді?
Я уважно озирнув свого юного приятеля, і – ти ба! – аж тепер помітив на ньому гарний срібний нашийник з вигравіюваним написом: «Барон Алківіад фон Віпп, Маршал-штрасе, № 46».
– Як! – вражено вигукнув я. – Як, Понто, ти залишив свого господаря, професора естетики, і перейшов до барона?
– Власне, я не залишав професора, – відповів Понто, – то він вигнав мене штурханами й копняками.
