Вовк-тотем - Цзян Жун
Дивлячись на спорожніле пасовище перед собою, де вже не було жодної юрти і жодного барана, Чень Чжень рознервувався до пухирців у кутиках губів. Якщо зараз не вирушити, то вони потім до темряви не встигнуть доїхати до тимчасової стоянки. А якщо вони тут загубляться серед безлічі доріжок, по яких рухаються різні загони, то як зможуть розмістити на ніч отару Яна Ке й череду Ґао Цзяньчжуна? І де вони вдвох шукатимуть їжу? А ще більш небезпечним є те, що на вечір люди потомляться, а як тоді чергувати без собак? А якщо з отарою щось станеться, і потім з’ясується, що це — через затримку з виходом через вовка, то Ченю буде винесено догану, а Вовчик постане перед дулами рушниць.
Чень Чжень дуже розлютився й сказав:
— Залишити його тут — він помре, потягти його за собою — він теж помре, тож нехай рятується. Рушаймо! А його потягнемо за возом! Ти йди кермуй возом, а мені дай свого коня, я їхатиму поряд і наглядатиму за Вовчиком.
Чжан Цзіюань важко зітхнув і сказав:
— Схоже на те, що в умовах скотарського життя дійсно неможливо утримувати вовка.
Чень Чжень поставив воза, до якого були прив’язані Вовчик і цуценя, у самий кінець. Потім узяв за мотузку вола, упряженого в цей віз, і прив’язав його до поперечки позаду п’ятого воза, після чого вигукнув: «Рушаймо!»
Чжан Цзіюань не наважився керувати першим возом, тому просто тягнув упряженого в нього вола, повільно йдучи. Вози зрушили один за одним. Коли посунувся останній віз, цуценя відразу ж пішло за ним, однак Вовчик не ворушився, навіть коли триметровий залізний ланцюг натягнувся, ставши прямим. Усі шість волів для цього переїзду були спеціально відібрані Ґао Цзяньчжуном як найбільш дебелі й швидкі. До переїзду, згідно з правилами степу, їх три дні мало годували, але давали багато пити, адже коли їхні великі животи висять порожніми, їм краще натужуватись і тягти віз. Шестеро волів пішли розгонистими кроками і впертість вовка вже не могла протистояти впертості вола, тож Вовчик навіть не встиг приготуватись упертися лапами в землю, як його смикнуло возом і він просто перекинувся.
Вовчик і злякався, і розсердився, тож почав, як міг, борсатися, безладно шкребучи лапами по землі, то припадаючи до землі й перекидаючись, то раптом підскакуючи й пробігаючи декілька кроків, після чого швидко робив «рух спротиву», упираючись лапами в землю. Коли вози виїхали на дорогу, вони пішли швидше, Вовчик із прямою шиєю, похитуючись, упирався більше десятка метрів, поки знову не перекинувся, протягнутий возом. Мотузка тягнула Вовчика, мов мертвого собаку, і на стерні залишався шар вовчої вовни. Коли Вовчик перекидався, його шия ззаду робилась безсилою й усі зусилля зосереджувались на такому вразливому для нього горлі. Шкіряний ошийник затягувався на ньому все міцніше, так що малий уже висолопив язика й закотив очі. Вовчик відкрив пащу, щосили хапаючи повітря й безладно б’ючи лапами, тож Чень так злякався, що вже ладен був гукати, аби зупинили воза. Однак саме в цей момент Вовчик раптом якось оскаженіло вигнув тіло дугою, так, що його задні лапи нарешті торкнулися землі, і якимсь дивом підстрибнув та притьмом перевернувся і підвівся. Боячись, що ланцюг знову натягнеться, Вовчик поспішив пробігти декілька кроків уперед. Чень помітив, що цього разу він зробив на два кроки більше, ніж минулого, було очевидно, що він намагається таким чином виграти час, щоб ефективніше підготуватись до «руху спротиву». Тож ухопивши момент, поки ланцюг ще не натягнувся остаточно, Вовчик усім тілом сильно подався назад, і його центр ваги виявився на 1,5 см далі, ніж минулого разу. Коли ж ланцюг натягнувся, Вовчика, на подив, цього разу не перекинуло, він, усе ще з рівною шиєю, намертво вперся в землю, а його лапи, мов граблі, загребли цілу купку осінньої трави. Коли трави накопичилось більше, вона почала перешкоджати йому просуватись уперед, тож, зрештою, Вовчика знову перекинуло. Він знову поспішив пробігти два кроки й знову впертися лапами в землю.
Цуценя збоку співчутливо дивилося на Вовчика, форкаючи при цьому й протягуючи йому лапу, ніби хотіло сказати, що, мовляв, швидше роби, як я, інакше задушишся. Однак Вовчик навіть уваги на цуценя не звертав, тим більше презирливо ставився до ідеї бути заодно із собакою, тож продовжував опиратися у свій спосіб. Коли його перекидало, він вигинав тіло дугою, діставав лапами до землі, підводився й біг декілька кроків уперед, набирав відповідної пози й випрямляв шию, на якій міцно затягувалась петля; потім його все-таки перекидало і він усіма силами намагався відновити стійке положення… Чень Чжень помітив, що Вовчик не те, щоб не вмів бігти та йти за возом чи не міг навчитись у цуценяти пристосувати свою ходу до руху воза, а він швидше ладен був терпіти біль у боротьбі зі смертоносною петлею, однак не хотів іти на повідку, як собака. Коритись повідку і противитись — це є дві абсолютно протилежні сутності, що утворюють межу між вовками й собаками, між вовками й левами, тиграми, ведмедями та слонами, вовками й більшою частиною людей. І в степу немає жодного вовка, який би переступив цю межу й підкорився людині. Жодним чином не підкорятись і жодним чином не дозволяти водити себе на повідку — це основний критерій буття монгольського степового вовка. І навіть Вовчик, який не навчався в зграї, все одно був таким.
Вовчик продовжував опиратись, і на його лапах, які терлись об жорстку, мов наждак, піщану поверхню, виступила кров. Серце Ченя стиснув шалений біль. Степовий вовк тисячами років як тотем стверджував дух степових націй і з ним була пов’язана потужна духовна сила, якої людина соромилась і
