Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Старий простягнув руку, помацав голову, обличчя – запитав:

– Як тебе звати, малий?

– Івасем.

– Малий ти ще, Івасю, але скоро підростеш – і будеш впору. Залишайся в мене! Ти малий, а я старий і незрячий. От і будемо допомагати один одному. Згода?

Так і залишився він у діда Йосипа. Водив його по ярмарках та весіллях, навчався грати на кобзі та співати. А що голос мав дзвінкий та сильний, то кобзар заохочував його до співу. І тоді на весь ярмарок лунала розлога і жаліслива пісня про Морозенка:

Люди кидали торги, вози, мажі і валом валили на звуки кобзи і тієї пісні, ставали кружка, витирали сльозу, кидали в дідову шапку мідяки, а в торбину – хто що мав: і шматки хліба, і марципани, і цукерки для малого. А коли доходило в пісні до того місця, де вороги Морозенка «не вбивали, не рубали, лиш із нього, молодого, живцем серце виривали», то в Івася на очі набігали сльози і голос дзвенів, як туго натягнута струна, а жінки починали плакати вголос, і навіть чоловіки кріпилися, щоб не заплакати. Тоді в шапку, бувало, летіли не тільки мідяки, а й золоті та паперові асигнації, а козаки підносили кобзареві чарку оковитої чи кухоль пива.

Івась дивиться на зорі і тихо усміхається своїм спогадам, уявляючи себе, малого. Не тільки горе тоді обсіло сироту, були й радощі. Дід Йосип не ображав і не зобиджав малого. Не бив, не кричав, а все більше голубив, навчав своєму ремеслу, справляв на зиму то нові чоботята, то шапку, то кожушка. Сердився тоді, коли Івась, навчаючись грати на кобзі, фальшивив, бувало:

– Та не так! Ох, який же нетямущий! Дай сюди кобзу, ледащо!

Добрий був старий! «Ледащо» – то була найгрубіша лайка, яку Івась чув з його вуст. Він брав кобзу і кілька разів проходився по струнах.

– Ось так, хлопче! Учись! Може, це твій шматок хліба буде! Кобзареві ж не обов’язково сліпим бути! Є й зрячі кобзарі. І чимало. Учись!

Івась сумно похитав головою. Не збулося дідове пророцтво. Не став Івась кобзарем. П’ять літ з дідом Йосипом промайнули як один день. Потім старий кобзар захворів і вже не підвівся. Перед смертю сказав:

– Ти ось що, Івасю, не сумуй за мною! Я своє віджив, а тобі ще жити та жити! З мого майна візьмеш мою кобзу, бо більше нічого цінного не маю, та йди в найми. Кобзар з тебе на чотирнадцятому році ще ніякий: голос у тебе саме ламається, стає ні дитячий, ні парубочий, а півнячий. А наймитом будеш добрим – силу маєш! Он який дебелий вимахав! Попрацюєш, уматерієш, голос зміниться – і якщо відчуєш потяг до мого ремесла, ставай кобзарем. Грати навчився, пісні вивчив – співай людям на втіху! Бо пісня велику силу має! І розвеселить, і навчить, і сльозу з ока вичавить! Ти ж сам не раз бачив…

– Бачив, дідуню.

– Ну, то й прощавай. А мені пора в далеку дорогу – аж до Бога! Не згадуй лихом!

З тими словами й помер.

Івась зітхнув. Смерті батьків він майже не пам’ятав. А от смерть кобзаря Солошенка була для нього важким ударом. Не стало доброї людини і порадника. Потрібно було шукати новий притулок. І тут хтось підказав, що Семен Хуржик шукає наймита.

Не без страху став Івась перед багатим чумаком. Хуржик насмішкувато примружив очі.

– Скільки ж тобі літ, хлопче?

– П’ятнадцять, – збрехав Івась, накидаючи собі півтора року.

– Ну й брехун же ти, як я бачу, – безцеремонно відчитав його хазяїн. – Та тобі тільки тринадцять! Та й то з натяжкою!

– Е-е, ні! – заперечив Івась, якому нічого було губити. – Чотирнадцять – і без натяжки! Та ви, дядечку, не сумлівайтеся – я силу маю! Працюватиму як дорослий!

– Ну гаразд, – погодився з доводами підлітка Хуржик. – Залишайся! Але перший рік без платні – тільки за харчі! Згода? А там – побачимо!

Івась зрадів.

– Згода, дядьку. Не пожалкуєте! Я не ледар!

Так Івась став наймитом, а наступного літа і чумаком, погоничем волів. І з того часу кожного року вирушав з хазяїном у Крим по сіль. Подорожі йому сподобалися, захопили його. Робота хоч і важка, але неспішна. Воли тихенько тягнуть важкого воза, помахують хвостами, а ти йдеш