Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Проводжаючі плакали, промовляли, напучували:
– Господи, благослови їх!
– Бувайте здорові!
– Дай, Боже, в час добрий!
До Івася підбігла Катря, потупилася, подала вузлика.
– Ось, тримай! Вишила тобі сорочку! І хай тебе Бог береже в далекій дорозі! Повертайся швидше – чекатиму! А то так на серці важко!
– Спасибі, люба! Чекай – прийду!
Він засунув вузлика за пазуху і пугою ляснув над волами.
– Гей, гей!
Стара Параска помахала рукою Хуржикові, що скочив на коня.
– Щасливої дороги, чумаченьки! Нехай вас Бог благословить і заховає від усього лихого: недоброго ока, злого пристрілу та від зайця, що перебігає дорогу!
Всі йшли за валкою, аж поки вона не виїхала з Лубен, а там ще довго стояли і махали руками, вигукуючи останні побажання:
– Господи, повстрічай в добрий час!
– Бувайте здорові!
– Хай вам щаслива дорога стелиться!
Врешті валка переїхала Тернівську толоку і, спустившись у глибокий узвіз, скрилася з очей.
Люди мовчки почали розходитися.
Тим часом чумаки обігнули Лису гору, переїхали міст через Сулу і понад річечкою Солоницею потягнули на схід. Верстви за дві від Сули, де на узвишші виднілися сліди старого, напіврозсунутого, зарослого бур’яном та дерезою ретраншементу, Хуржик дав знак зупинитися.
Це була перша на довгому шляху чумацька «станція», тобто зупинка. Буде їх ще безліч, але ця була особлива. Розпрягши волів і нагнавши їх на пологий берег, до водопою та до зеленої паші, чумаки зійшлися до ретраншементу, де стояв отаман. Коли всі зібралися, Хуржик сказав:
– Браття, а станьмо на коліна та пом’янемо славного лицаря українського, раба Божого Северина Наливайка, котрий разом з Військом Запорозьким, із людом православним, посполитим, з жінками та дітьми своїми билися тут до смерті, до загину з шляхетським військом гетьмана польського Жолкевського! Хай Бог береже його світлу душу!
Усі стали на коліна, перехрестилися. Потім сіли кружка на траві, і бувалий чумак Безкровний, колишній запорожець, промовив стиха:
– Пролилося тут козацької крові немало… Може, й сидимо ми зараз на чиїхось кістках. Бо хто знає, що ховає під собою ця свята земля!
А Івась запитав:
– Дядьку Михайле, а чому саме тут повстанці Наливайка отаборилися? Чому вони не тікали далі – за Хорол, за Псло та Ворскло? Навіщо дали себе оточити? Адже ж і малому ясно, що з оточення вирватися важко, майже неможливо!
Безкровний подумав, розгладив вуса.
– Бачите, не все так просто, як молодому думається. От я, приміром, не раз і не два із запорожцями потрапляв у вороже оточення. Ну й що? І досі живий-здоровий. Бо ми окопувалися, витримували ворожий натиск, відбивалися, а потім або проривалися, коли ворог не чекав, або таємно вночі вислизали з табору і тікали… Так думали і наливайківці. Відступали вони здалеку, аж з Поділля, переправилися через Дніпро і попростували в незаймані степи – на Слобожанщину, що була нічиєю землею. Там і думали поселитися, щоб жити слободою. Та під Лубнами раптом дізналися, що їх наздоганяє Жолкевський… Що робити? Знялися повстанці – і за Сулу. Думали підпалити міст за собою, та мокре дерево не зайнялося, бо вночі пройшов дощ, і гусари Жолкевського услід за повстанцями переправилися на лівий берег Сули, а друге військо форсувало Сулу убрід під Лубнами і перетнуло шлях відступаючим на річці Войнисі, притоці Солониці. Отож повстанцям, серед яких було багато, майже половина, жінок та дітей, змушені були окопатися і витримати багатоденну облогу, аж поки сили їхні не були вичерпані. Голод, хвороби, розбрат довершили справу. Не допомогли ні безмежне геройство, ні сміливі вилазки, ні кінні атаки. Табір упав. Наливайко був схоплений, відвезений у Варшаву і там четвертований посеред головного майдану столиці Речі Посполитої при великому збіговиську народу.
– Кажуть, у наливайківців була ціла бочка золота. Де ж воно поділося? – запитав хтось із молодих. – Невже ніхто ним не скористався?
– Чув і я про золото, – погодився Безкровний. – Кажуть, Наливайко, відчуваючи скруту, закопав його десь тут, а де – ніхто того не знає.
– Отже, воно під землею? – спитав той же голос. – От би знайти та відкопати!
– Га-га-га! – зареготали чумаки. – Чого Пилип захотів! Бочку золота! Що б тоді було?
– Та вже було б видно, що з ним робити, – відповів незворушно вайлуватий Пилип, Хуржиків наймит.
– Проциндрив би гарненько у шинку, та й по всьому! – докинув його напарник по наймах Кирило, насмішник і жартівник. – Ще й нас забув би до столу запросити!
