Заметіль - Ганна Хома
А зрозумівши це, став збиратися додому.
…— Приїхали. Приїхали, кажу.
Цього разу він задрімав у таксі. І незчувся, як опинився просто перед своїм будинком. Чолом в чоло. Через два роки. Ніби й нікуди не від’їжджав.
— Ось, візьміть. Здачі не треба.
— Що ви сказали?
Богдан зрозумів, що досі говорить англійською і зусиллям волі перейшов на рідну мову.
— До Ємену підкинете? Я заплачу.
— Це якийсь новий бар?
Тутешні люди навіть не знали про існування такої країни. А він угруз у неї по самісіньку шию, і так виглядало, що витягти себе з неї буде не просто.
(АЛЕ ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРОГО ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…)
За сім років до кінця світу.
Якщо чогось дуже хочеш, то зробиш для цього усе, що можеш, і навіть те, чого не можеш.
Знайти її було не дуже важко. Навіть у місті, де проживає вісімсот тисяч населення. Що таке вісімсот тисяч проти бажання однієї людини?
Він обходив усі школи у районі. День за днем, школу за школою. Чатував після уроків біля воріт цих шкіл. Не боявся, що пропустить її. Бо збирався повторювати свої пошуки знову і знову.
І через одинадцять днів він її знайшов.
Цього разу за нею прийшла мама. Він подумав трохи і пішов за ними обома. Дівчина кілька разів оберталась, а потім щось сказала мамі. Після цього і мама обернулась.
Богдан зупинився за три кроки від них і опустив голову, чекаючи справедливого обурення. Він добре собі уявляв, що може сказати мама неповнолітньої доньки, за якою плентається казна-хто.
Але мама сказала зовсім не те.
— Донечко, чому б тобі не запросити свого кавалера до нас? Нехай трохи розтане, дивись який холод надворі.
Донечка пирхнула і голосно заявила:
— У нього що, свого дому нема?!
Так вони почали зустрічатись.
Збоку ті зустрічі, мабуть, виглядали дещо дивними.
— Я не хочу, щоб нас бачили разом. Подивись на себе і подивись на мене. Як я виглядаю, як одягнута, яка в мене фігура, а яка в тебе? Усі мої друзі будуть з мене сміятися, — казала вона вдень.
І він або ходив за нею назирці, поки вона не завертала з дороги, озираючись на прощання через плече. Або вони тільки переглядались і кожний йшов у своїх справах. Або зупинялись на хвильку, щоб перемовитись кількома словами.
— Я збираюсь вступати в медінститут, а ти?
Він теж. Проблеми вибору не існувало. Чого хотіла вона, того хотів він. Але коли вияснилось удома, що на інститут у них грошей нема, він викликав її з класу серед уроків, і вони просто в коридорі вирішили, що вона попросить маму домовитись і за нього також.
Вона теж могла підійти до нього вдень, наприклад, перед тренуванням, і сказати:
— Скоро восьме березня. Що ти збираєшся мені подарувати? У тебе ж зовсім немає грошей.
— А що ти хочеш?
— Йдемо в магазин і я тобі покажу, що я хочу.
І він залишав тренування і йшов у магазин.
Вона хотіла багато чого, і завжди такий слухняний і чемний, Богдан почав потайки тягти від тітки гроші.
Отак виглядали їхні зустрічі вдень.
Але коли надходив вечір, коли темрява опускалась на місто, замальовуючи одним кольором буйне різноколір’я дня, тоді зникали відмінності, стирались умовності, забувались дрібниці, і вони залишались сам на сам…
безпомилково знаходячи один одного на дотик, зближаючись на відстань подиху, не потребуючи слів для порозуміння, вгадуючи бажання один одного ще до того, як ті з’являлись, навчаючи і навчаючись, дорослішаючи з кожною зустріччю, набуваючи безцінних знань і того досвіду, якого ніхто в них не міг забрати.
Ніч кидала їх назустріч один одному, а день вперто розділяв, але лише для того, щоб знову зблизити уночі…
Його життя змінилося вдруге, коли він покинув дівчину, яку кохав.
Після того, як пройшло чотири роки.
Після того, як вона погодилась вийти за нього заміж.
Після того, як він прийшов до неї на заручини з золотими сережками у гарній упаковці, а вона провела його у кімнату, де зібралась її рідня, і офіційно відрекомендувала.
— Мамо, тату, а ось і Богдан.
Тоді він і сказав:
— Вибачте, але я… я помилився. Мені треба йти. Вибачте.
І якнайшвидше покинув її дім. І з того часу у нього в душі почав падати сніг. А він йшов і сподівався, що цей сніг замете її сліди, як замів сліди його сім’ї, і вона ніколи більше не повернеться до нього, так само, як не повернулись вони.
5.У рідній квартирі на першому поверсі було порожньо. Порожньо і тихо. І досить зимно.
«Ага, з’явились комп і телевізор», — мимохідь відмітив Богдан, пройшов у свою кімнату і зачинив вікно, затягнуте сіткою від мух. А тоді озирнувся. Ліжко на пружинах, антикварний креденс, письмовий стіл, два стільці, настільна лампа з металевим абажуром…
Він пам’ятав усе, що тут відбувалось. Навіть те, що хотів би забути.
