Заметіль - Ганна Хома

— Хіба на дві хвилини, Бодю, бо ми спішимо.

— Ви не зрозуміли. Вона мені потрібна на все життя.

— Ого! Ти часом не з Кульпарківської втік? Ми тебе здається там бачили.

— А ви там часто буваєте?

— Ага. Ловимо у парку різних придурків і здаємо по гривні за штуку… Та про що ти з ним говориш? Врізати пару раз… Чекай, це завжди встигнеш. То ти придурок, грубасе?

— Я буду говорити з нею, а не з вами.

— Ні фіга собі?! Ей, дівчата, ви його знаєте?.. Кажуть, що не знають. Короче, ти попав, придурок… Ви можете йти, ми вас доженем!

Цього разу, коли вона обернулась, її погляд затримався на ньому довше. Проте парк так само швидко забрав її у нього, як і сім днів тому. Може він був заздрісний, цей старий засніжений парк?

Але хлопці бити не вміли. Вдаряли, не цілячись, озираючись, кваплячись. Відчувалося, що їм було трохи незручно, трохи лячно, а трохи дивно від того, що вони роблять. Видно було, що їх ніхто цьому не вчив.

Якби вони проконсультувались у фахівців, то дізналися б, що такі справи треба робити не в сутінках, а при ясному світлі, щоб добре розгледіти усі страждання жертви, і не в парку, де зимно, сиро і хто-будь вештається, а в теплій затишній кімнаті, де ніхто тобі не перешкодить.

Узагалі-mo треба було захищатись, але він ніколи цього не робив. Навіщо? Переживе. А сьогодні тим паче. Бо сьогодні він хотів, щоб його струсонули, отямили, вивели з лихоманки, в якій він горить ось уже сім днів. Щоб вибили з його голови усі зайві мрії, бо вони можуть ненароком відтіснити оту, головну, мрію усього його життя: дочекатися, коли навесні приїде його сім’я і забере його звідси назавжди. Тож навіщо йому мешканка цього міста, якщо він не думає в цьому місті жити?..

Коли Богдан знову опинився на голій холодній землі,

(хоча Бога й нема, його вигадали невдахи, щоб пояснити причини своїх невдач)

то зрозумів, що нічого в хлопців не вийшло.

Відтепер для нього ніщо не мало значення. Крім неї.

Одного разу, сміючись, хлопці привели до нього медсестру-арабку з оперблоку і запропонували взяти її за дружину. Дівчина, з усього видно, проти не була. Але Богдан ляпнув: «Як же я одружуся з нею, коли ніколи не бачив її обличчя?»

Вони здивовано перезирнулися. Бачити лице своєї дружини можна тільки після одруження. Хоча Богдан підозрював, що сучасна молодь не так завзято дотримується заповітів прадідів.

Ота сестричка з оперблоку знайшла все-таки вихід: кремпуючись і ніяковіючи, вона принесла йому свій паспорт, а на світлині у паспорті, що б там не казали прадіди, людина мусить бути без паранджі.

Богдан подякував і віддав паспорт. Добре, що їхні жінки носять паранджу. Прадіди знали, що робили.

Але не всі витримують. Болгарин Богомил, його сусід по кімнаті і теж медбрат, раптом почав говорити про те, що всі вони беруть участь у великому і хитрому експерименті, що їх всіх зібрали тут, щоб перевірити дію якихось нових препаратів, і що треба втікати, поки не пізно. А так як госпіталь був схожий на велике українське село, де всі знали все про всіх і будь-який інцидент ставав за хвилю відомим у найвіддаленіших закутках, то через деякий час болгарин Богомил більше в них не працював. Зібрав речі і поїхав додому.

А на прощання йому, Богданові, сказав: «Думаєш, я нічого не бачу? Тобі тут подобається. Тобі подобається, що вони як діти, бавляться і не можуть набавитися зброєю, подобається жорстокість цієї природи, навіть ця пекельна виснажлива робота подобається. Ти ніби свідомо себе випробовуєш… для чогось. Мені здається, ще трохи — і ти пристанеш під знамена тутешніх терористів. Як у тебе запалються очі, коли привозять когось з ножем чи кулею в боці!

А насправді це не може подобатись. Смерть, кров, бруд, убогість, привозна вода, спека… Я мирна людина і я скучив за домом. За деревами, за травою, за річкою. Можливо, я розірвав контракт не найкращим способом, тож ти вигадай свій спосіб, вигадай, але не залишайся тут надовше, ніж треба.»

Болгарин поїхав, а планета Ємен вдала, що не помітила цього. Операції йшли за операціями, перев’язки за перев’язками, дорослим і дітям, вдень і вночі…

Якось один небідний араб запросив його до себе додому і необачно показав свою колекцію старовинної зброї. Мешкав він у західній частині Сани, у так званому Садовому місті, в особняку сімнадцятого століття з чудовим садом, оточеним високою стіною, але для Богдана все перестало існувати, як тільки він торкнувся старовинної шаблі… Він не слухав, звідки ця шабля, скільки їй років… Задоволення від цього дотику було чимось подібне до задоволення від підколювання вени.

І тоді він згадав слова свого колишнього сусіда.

Хтозна, можливо, планета Ємен не забувала жодної людини, яка ступала будь-коли на її територію, жодного поселення, яке народжувалось і вмирало, засипане її пісками, жодного завойовника, який гострив на неї зуб. Можливо, вона пам’ятала ще оті найперші королівства, що процвітали тут за тисячі років до народження християнського Бога, пам’ятала ефіопів і персів, португальців і єгиптян, що пробували взяти її в полон, турків і англійців, що все-таки взяли її в полон, поділивши між собою, щоб у кінці-кінців вона знову стала єдиною і вільною. Вона була такою древньою, що це не вміщалось у його свідомості.

А він був всього-навсього піщинкою на її сандалях.

(Хіба не для того ти сюди приїхав? Щоб побути піщинкою на чиїхось сандалях?)

Коли закінчився термін дії контракту, йому запропонували його продовжити.

А він чомусь подумав про кораблі, поховані на дні Баб-ель-Мандебської протоки, яку недаремно названо Воротами Сліз, про каравани,