Українська література » Сучасна проза » Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

Читаємо онлайн Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
на Чернігівщині, а потім негадано до Москви, турецький султан вирішив повернути під свій протекторат Україну, більша частина якої вже була захоплена Москвою. Року 1677 (коли Дорошенка вже не було в Україні) велика турецько-татарська армія Ібрагім-паші підступила до Чигирина. Юрася Хмельницького, невдаху-сина великого Богдана, в татарському полоні, де він тоді перебував, було проголошено гетьманом України (чи то пак — «Великим князем»). Він прийняв протекторат Туреччини — так розпочалася перша Чигиринська війна. Ібрагім-паші тоді не вдалося взяти гетьманську столицю і посадити в ній нового гетьмана Юрася Хмельницького, російські війська князя Ромодановського та полки Самойловича відігнали татар разом з новопризначеним гетьманом турецької орієнтації. Але Юрась Хмельниченко повторив свою спробу захопити батькову столицю. Туреччина оголосила війну Росії.

Влітку 1677 року 120–тисячна армія знову підійшла до Чигирина, що його захищали 32 тисячі російських вояків під орудою Ромодановського та 25 тисяч українських козаків Самойловича.

І далі відбулося те, що до того не раз відбувалося і після того десятки, якщо не сотні разів, буде відбуватися: один гетьман України (Самойлович) московської орієнтації виступив проти другого гетьмана України (Ю. Хмельницького), але вже турецької орієнтації, і почалася чергова братовбивча різанина між своїми, коли свої, підтримувані чужинцями (в даному випадку росіянами і турками), убивали своїх. Три тижні неподалік Чигирина тривала міжусобиця своїх, в ході якої з обох боків полягли тисячі й тисячі українських козаків, так і не збагнувши перед загибеллю, а за віщо ж вони кладуть свої молодечі голівоньки?

Зрештою, турки з Юрасем Хмельниченком відступили, перегрупували свої сили, краще підготувались і влітку 1678–го повернулися із ще більшим військом — розпочалася друга Чигиринська війна.

Ібрагім-паша, Юрась Хмельниченко і тесть Дорошенка Павло Яненко пішли вздовж Дніпра, займаючи міста Канів, Черкаси, Корсунь, Стеблів та інші містечка по Дніпру й Тясмині, виганяючи з них прихильників Самойловича (а відтак і Москви) і, зрештою, підійшли до гетьманської столиці. Об’єднана турецько-татарсько-українська армія близько місяця ламала опір російсько-української армії — свої відводили душі, убиваючи своїх, знищуючи свої ж міста, містечка і села. Обрії днями були затягнені чорним димом нелічених пожеж, всюди палахкотіли зловісні зарева, й у сплюндрованих містах, містечках та селах лежали гори трупів.

Братовбивча різанина не принесла успіху ні прихильникам «князя України» Юрася Хмельницького з татарами й турками, ні гетьману Самойловичу з росіянами. Обидві сторони виснажилися до краю, почався голод у військах (привезені з собою припаси скінчилися, а взяти було нізвідки, все навколо було знищено дотла).

Не змовляючись і не замиряючись, супротивники нарешті почали один від одного відходити. А втім, першим почав відступ ніби Юрась Хмельниченко, хоч вороженьки його й не переслідували — не мали достатніх для того сил. І тільки горезвісний «князь України» відійде від Чигирина за Дніпро і поверне в бік Криму зализувати рани, до напівзруйнованого Чигирина підійде російське військо. І — донищить його. Все, що не було сплюндроване російсько-українським та українсько-татарсько-турецькими військами, буде донищене князем Ромодановським та його прибічниками з табору Самойловича.

Чигирин, що на той час вже майже тридцять років був столицею козацької республіки, що всі ці роки боролася за волю і незалежність, столицею, звідки проти російських окупаційних військ йшли полки Івана Виговського, потім Петра Дорошенка, частково й сина Богдана Хмельницького — для Москви гетьманська столиця була більмом на оці, пороховим льохом, звідки на всю Україну розбурхувалося полум’я боротьби за волю. Вже тоді Чигирин став символом української незалежності, її гетьманства та уряду; символ гетьманства і його оплот треба було будь-що стерти з лиця землі. Щоб малороси і думати забули про столицю своєї звитяги — досить буде з них і Москви, тож хай її вважають своєю столицею. Скориставшись Чигиринською війною 1678 року, князь Ромодановський і знищив недознищений Чигирин, перетворивши його на купу руїн та згарищ. Вцілілий люд з тих країв кинувся тікати за Дніпро на Лівобережжя до московських воєвод, що й треба було Москві. Князь Ромодановський звелів збиратися і Самойловичу — місто Батурин було вибране і виділене йому як столиця для його уряду, а про Чигирин Хмельницького — Виговського — Дорошенка велено було забути назавжди!

Гірко переживав Петро Дорошенко вістку про знищення рідного Чигирина. Мав таке відчуття, що тепер йому вже назавжди заказана дорога на Україну. Та й столиці його вже не було, його товариство або в землі лежить, або в татарській, польській, турецькій чи московській неволях конає, а ті, хто вцілів, перебігли до Самойловича. Та й боявся московський уряд, що Дорошенко, повернувшись на Україну, неодмінно вступить у змову з турками. Тож кількість стрільців, що його охороняла, була різко збільшена, а самому гетьману було нарешті прямо заявлено: про повернення на Україну і думати забудь! Та й України давно немає, а є Малоросія, немає вже і твоєї гетьманської столиці, а в Батурині сидить наш вірний слуга і підніжок, який першим схопить тебе і нам видасть, якщо ти ризикнеш поткнути на Україну носа… Все! Чекай свою жінку в Москві і живи, як живуть московити і по тому — край!

Минув уже рік, як Єфросинія Дорошенко, в дівоцтві Яненківна, з волі російського царя була привезена в Москву до свого чоловіка, проте жоною (а вінчана ж, перед Богом жона!) йому так і не стала. Бо вже й не могла нею стати. Недовгі роки їхньої злагоди на самому початку подружнього їхнього життя, спільної любові, що принесла їм доньку Марійку, здається, спливли навіки — як за водою. Їдучи в Москву, на одній з підвід «з рухляддю» Єфросинія везла дві бочки вина.

— Любовний гостинець для чоловіка, — казала, прощаючись в Сосниці з сусідами. — Еге ж, їду до Петра у саму Москву — цар мене запрошує. Так і звелів Самойловичу: а привези-но мені до Москви Єфросинію Дорошенко на мої ясні очі!.. І оце мене повезуть до гетьмана мого, який уже знудьгувався без мене і виглядає мене щодень… То я й прихопила для чоловіченька гостинчика — дві бочки винця. Хтозна, чи є воно в Москві, та ще таке добре, як на Україні? Буде йому од мене радість. Зустрінемось, та як засядемо коло бочечки з чоловіченьком любим (вже була досить хмільненькою, коли так ласкаво щебетала). Ой, засядемо ж!..

Вони й посиділи. Чоловік спершу зрадів привезеному вину, але швидко до нього й охолов. Навіть занепокоївся. Благав її не пити.

— Пе-етрику… всього лише один-єдиний корячок… — лащилась до нього. — Манюній-манюній. Га, Петрику? Ми ж стільки не бачились, заради нашої зустрічі й нового життя. Га, Петрику?

Дорошенко вже відвик від

Відгуки про книгу Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: