Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

її присилає; коли ж за нею є якісь погані вчинки, то нехай напише йому, нічого не потаївши… Андрій брату написав і тепер йому, піддячому, скаже: коли брат Петро за злочинні її діла наложив було на неї чернечі шати, а потім, бачачи, що їх дочка виростає в сирітстві в молодих літах, зглянувся над нею, злочинницею, і взяв її до себе за жінку по-прежньому, а вона йому пообіцяла, що вже довіку не буде нічого пити, тому, що по-п’яному чиниться всяке погане діло. Але по від’їзді Петра в Москву почала вона огидно впиватись і ходити потай його, Андрія, й чинити погані вчинки. І ось тепер, приїхавши в Сосницю, сказав він їй збиратися їхати до Петра, а вона при батькові своєму, при Яненкові, казала йому, Андрію з криком: якщо він силоміць одішле її до Москви, брат його Петро не доживе на світі. І тому, чуючи такі слова її, він, Андрій, прохав гетьмана до якогось часу її до брата не посилати».

Зважаючи на це, Самойлович вирішив не відпускати до Москви Єфросинію і про все написав цареві. Юдіну ж, піддячому з Москви, на словах додав: насильно посилати Дорошенкову жінку до Москви не може, хоча б тому, що мати її, як і брати московського бранця будуть пасталакати (та й сама Хроська про те під п’яну руку теліпатиме), що то він, гетьман Самойлович, послав її бозна-куди з України. І люди так подумають. До всього ж Дорошенко у своїх листах до нього жінки не згадує, а благає його самого повернути в Україну. І взагалі, йому жалько Дорошенка, бо де це бачено, щоб жінка таке чинила, як його, скільки він з нею намучився. Хай уже хоч у Москві відпочине від тієї п’янички. Нема на світі гіршого, як власна жінка п’є, наче той бурлака. Хай відходить Дорошенко в Москві, рятувати його треба од жінки, а не посилати її до нього в Москву — вона його там своєю пиятикою доконає!

Піддячий Юдін тоді ні з чим повернувся в Москву.

Дорошенко подякує в листі до Самойловича за те, що той удержав його «малоумну господиню» і не прислав її в Москву, і знову благатиме посприяти, щоб він таки повернувся додому, хай гетьман призначить йому будь-яке місце для проживання, аби в Україні, аби він міг спокійно жити й утерти материну сльозу. Заодно просив взяти з його запасів хліб, масло, сир та інший харч і відправити його матері…

Але Москва на своєму затялась. Юдіна, що не виконав її повеління, суворо покарала, а до Батурина відрядила стольника Карандєєва. Із ще сердитішим повелінням: будь-що привезти у Москву Єфросинію — хоч п’яну, хоч тверезу, а щоб вона була в білокам’яній, і все тут!

Карандєєв висловив Самойловичу царське невдоволення: чому Єфросинія Дорошенко досі не в Москві?

І дещо підняв — бодай і краєчок — завіси, щодо його суперника.

— Цар держить Дорошенка в Москві в твоїх інтересах, гетьмане, — втовкмачував Самойловичу (гетьман слухав, покірно кивав головою, червоніючи, що якийсь стольник наказує йому, гетьману України, як своєму задрипаному стрільцеві). — Аби Дорошенко не учинив на Україні якогось заколоту і не відібрав у нього, вірного підніжка Москви, булаву і не затіяв у спілці з татарвою і турками боротьбу проти Росії, на яку він великий мастак! А тому не зрозуміло Москві, чому він, гетьман Самойлович, домагається перед царем повернення свого суперника в Україну.

Самойлович поспішно відповів:

— Передайте дякам у приказі і в першу чергу царю-батюшці, що я й не думав просити Москву, аби Дорошенка повернули в Україну — боронь мене Боже од такого хибного кроку! То я, відповідаючи Дорошенкові на його слізні прохання допомогти у справі повернення в Україну, просто йому підігрував, що, мовляв, посприяю його поверненню. Я розумію, що Дорошенкові в Україні бути не можна — неодмінно проти царя затіє змову. Може, й у спілці з татарами, з якими у нього міцні зв’язки — аби відірвати Україну від Росії. Він такий. За Україну на все піде. Приятелів і однодумців у нього тут багацько і серед козаків, і серед старшини. Та й серед поспільства. І чернь за ним піде. Тож місце Дорошенку в Москві, під наглядом стрільців. Хай дякує цареві, що той хоч життя йому зберіг. І тримає його в столиці, наче й справді свого гостя.

Через Карандєєва гетьман передав у Москву всі листи, які він останнім часом отримав від Дорошенка — хай вивчають їх і знають, з ким мають справу. Та Дорошенко з самим дідьком укладе угоду, аби зробити Україну вільною і незалежною, а не тільки з татарвою.

Хоча… Самойлович у душі теж був не проти цього — щоб бути гетьманом не на побігеньках у московитів, а незалежної держави, як то й годиться бути главі уряду. Та й не ворог він Україні. Але… Ситуація так складається нещасливо для бідної України. А воно ж і гетьманом хочеться бути, і Москві треба годити. Інакше булаву в один мент утратиш, як утратив її Дорошенко. Бо коли б не ставав з Москвою на прю, то й досі був би гетьманом. Тож Самойлович служив Москві не так з переконань (та і які переконання, щоб з Москвою? Хіба він запроданець?), як підкоряючись тій силі, яка, власне, й зробила його гетьманом. Мусив білокам’яній віддячувати вірною службою. Старався. З безвиході. А що мав робити — непокірних Москва не потерпить.

Бідний Самойлович, він навіть і не підозрював, що його чекає ще гірше вигнання, яке спіткало Дорошенка, бо Москва, якій він так вірнопіддано служив, вчинить з ним ще крутіше і зовсім уже підло…

Хоч Дорошенка й утримували в Москві ніби ж на всьому готовому (принаймні такі чутки ширили серед приїжджих України: «Ви тільки подивіться, ваш Дорошенко в самому Кремлі живе, по сусідству з царем — якої ще трясці йому треба? То він сам не хоче в Україну повертатися»), насправді ж вся «турбота» про нього була для чужих вух, гетьман мусив сушити голову, як самому прохарчуватися та ще й нагодувати людей, що були з ним.

На той час його вже переселили з Кремля (після скарг, що кремлівська приказна ізба непридатна для житла) у Великий Посад, в будинок якогось Білібіна. І там, як він скаржився, його, «гостя і радника царя», посадили під варту. Охорона дратувала. Сотник і сім стрільців ревно стерегли гетьмана вдень і вночі, наглядаючи за кожним його кроком. І що взагалі поводяться з ним брутально…