Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

Гетьман Самойлович (певно, йому вже набридли такі докори засланця), одписав — спасибі, що хоч одповів по-людському: в листах до нього Дорошенко скаржиться на своє життя в Москві і запитує, допоки його держатимуть у Москві? Здрасті, я ваша дядина! Але хіба йому, Дорошенкові, не відомо, що в Москву його забрано з наказу самого царя московського, а не з якоїсь неприязні з боку його, Самойловича, і що це Дорошенко сам добре знає… А він, Самойлович, царями не командує, бо й сам мусить їх покірно слухатись. Чого і йому, Дорошенку, бажає (лист було писано з розумінням, що супліку в Москві прочитають дяки і ще раз переконаються у його, Самойловича, вірності). Насамкінець гетьман повідомляв, що Дорошенкова худоба вже в Сосниці, що хоч з сіном цього літа було скрутно, але для Дорошенкової худоби сіно виділили, і що він, Самойлович, і далі дбатиме про інтереси Дорошенка та його сім’ї. А де йому жити — в Москві чи в Україні, — то це не він вирішує, як Москва велить, так і буде, бо всі ми ходимо не тільки під Богом, а ще й під Москвою, і про це не треба забувати, а вірною службою домагатися в царя ласки, і все тоді буде добре. А жити можна всюди, і в Москві теж. Хіба Україна, дивувався Самойлович, рай земний, що Дорошенко так прагне сюди повернутися? Овва! Для достойних мужів батьківщина там, де їм краще і де вони з обов’язку служби мають перебувати. От син мій, Семен, додав далі гетьман, живе в Москві і вже став справжнім московитом і великоросом і вважає, що кращого місця для життя, як Москва, і немає.

І ще додавав: він завжди дбатиме про Дорошенка та його сімейство і не залишить його без своєї зичливої уваги і завсіди буде про нього клопотатися…

Дбатиме! Клопотатиметься! Ще і як! Тут Самойлович обіцяв правду, чистісіньку правду. Тільки дбатиме й клопотатиметься навпаки. Вбачаючи в особі Дорошенка свого єдиного і достойного суперника, якого треба остерігатися, і чим швидше його буде запроторено бодай і на край світу, тим краще для нього, Самойловича. До всього ж Самойлович навіть заздрив Дорошенку, інтуїтивно відчуваючи в ньому більш значнішого мужа, як він сам, і навіть якось скаржився представникові Москви стольнику Деремантову, що з Москви пишуть надто шанобливі (так йому здавалося) грамоти до Дорошенка (ще коли той був при владі), в яких навіть старшину його називають… старшиною, тоді ж, як усім відомо, доводив попович, що справжня старшина буває лише при ньому, гетьманові Самойловичу, тож Дорошенко, отримуючи такі грамоти, і вважає себе гетьманом і взагалі зацною особою, а його, Самойловича, величає якимось там… поповичем! Більше того (просто жах!) до нього, Дорошенка, пишуть з Москви з «вичемъ», себто величають у грамотах Дорошенка лише по-батькові, нехай би цар (Самойлович у боротьбі, власне, в метушні проти Дорошенка, опускався й до такого рівня) наказав писати до Дорошенка без «вича» і без старшини…

Відчувши, що Дорошенко в Москві так і «не злигався» з дяками і отже, не буде йому мстити, використовуючи московитів, Самойлович розвинув бурхливу діяльність, щоб Москва «не здумала» повертати Дорошенка в Україну — його ще тільки тут не вистачало! Хай до кінця свого віку живе в Москві чи деінде (Росія велика, і цим гетьман натякував, що Дорошенка можна заслати і на її околиці, сиріч до Сибіру). Та й боявся гетьман Івашко, що, повернувшись на Вкраїну, Дорошенко затіє проти нього змову і з допомогою запорожців відбере в нього булаву, а ще одного змагання з ним він вже не втримає, з нього досить і того, що він пережив, поки Дорошенко не здав булаву. Тож гетьман і заходився страхати Москву Дорошенком. Чи не в кожному листі, про що б не писав, про що б не доносив, неодмінно застерігав: пильніше стережіть Дорошенка, аби він, бува, п’ятами в Україну не накивав. Бо, як не доведи Господи, повернеться гетьман Петро в Україну, його тут зустрінуть яко героя і лицаря, тож він зело нашкодить Москві, адже у нього, Самойловича, є дані, що турки ждуть не діждуться повернення Дорошенка, щоб його проголосити гетьманом чи «Великим князем України», і приєднати її до себе… Після таких листів дяки частіше нагадували стрілецькому воєводі пильніше стерегти знатного малороса, а вчинить він спробу втекти в свою Малоросію — догнати і на місці знищити, а тіло спалити і попіл розвіяти, щоби від нього й могили не лишилося, бо й до могили неодмінно будуть приїздити малоросійські сепаратисти…

До всього ж і ситуація в роках 1677–1678 в Україні змінилася на гірше. Дорошенко пильно слідкував за подіями на батьківщині, в центрі яких став Чигирин, де розгоралася війна, що пізніше істориками буде названа Чигиринською — першою і другою.

Чигирин був його рідним містом і батька його рідним містом, і діда його рідним містом. Батько його належав до заможного козацького роду, мав свій дім і ґрунт в Чигирині, ще й землі на його околиці. Та й добро його, нажите протягом усього життя, все ще частково залишалося там, у рідному місті, куди вже прийшла війна. (Якщо його, звісно, ще не розікрав Самойлович, хапун, ласий до чужих статків!). Але не це хвилювало Петра Дорофійовича в Москві. Чигирин — спершу центр сотні в роках 1638–1647, коли там служив сотником Богдан Хмельницький, потім полкове місто Чигиринського полку, що складалося з 19 сотень. Свободолюбиве місто! В яких тільки повстаннях не брав Чигирин участі — Наливайка, Федоровича, Павлюка. А вже визволений з-під влади Польщі Богданом Хмельницьким, він став столицею українського гетьманства, козацької вольної республіки і місцеперебуванням гетьманів — самого Хмельницького, Івана Виговського і його, Петра Дорошенка.

В Українській радянській енциклопедії можна прочитати сьогодні таке: «70–х рр. XVII ст. правобережна частина Черкаського полку (його територія була розірвана навпіл сумнозвісним Андрусівським перемир’ям Росії та Польщі — В. Ч.) була ареною тривалої боротьби російсько-українського війська проти П. Дорошенка (який, між іншим, тоді перебував у московському полоні — В. Ч.) і турецько-татарських завойовників».

Це так і… трохи не так. Коли Дорошенко, втративши віру в перемогу, обкладений з усіх боків поляками, росіянами та прихильниками лівобережного гетьмана Івана Самойловича, здав булаву і Чигиринський замок на Тясмині і був відправлений спершу як приватна особа в Сосницю