У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл

— Громадяни Республіки, чи є тут французи? Якщо є, я підвівся, щоб нагадати їм — нагадати, насправді, всім, про славетні дні війни. Коли ми озираємося на той час дружби й героїзму, — ми озираємося, насправді, на той час дружби і героїзму. Коли ми згадуємо героїв, які полягли, — ми згадуємо, насправді, героїв, які полягли. Громадяни Республіки, мене поранили під Верденом[147]...

На цьому місці він частково роздягався й показував рану, яку отримав під Верденом. Усі аплодували. Нам здавалося, що немає нічого кумеднішого на світі, ніж промова Фюре. Його спектакль був відомим у кварталі, й коли він впадав у свою гарячку, то подивитися на це сходилися люди з інших бістро.

Далі ми змовлялися, щоб подражнити Фюре. Підморгнувши іншим, хтось вимагав тиші, а тоді просив його заспівати «Марсельєзу». Він добре співав хорошим басом, який набував особливо натхненного звучання, коли доходило до патріотичного заклику «Аих arrmes, citoyens! Forrmez vos bataillons[148]!» Щирі сльози котилися по його щоках. Він був надто п'яним, щоб бачити, як усі з нього глузують. Тоді на останніх нотах пісні двоє сильних робітників хапали його попід руки й тримали, доки Азая вигукувала «Vive I'Allemagne[149]!», залишаючись для нього недосяжною. Обличчя Фюре наливалося кров'ю від такого блюзнірства. Усі в бістро починали разом вигукувати «Vive l'Allemagne! À bas la France[150]!», доки Фюре намагався їх дістати. Аж раптом він псував усю розвагу. Його обличчя блідло й ставало скорботним, він увесь слабнув, блював на стіл, і ніхто не встигав його спинити. Тоді мадам Ф. брала його на плечі, як мішок, і відносила в ліжко. Вранці він знову був тихим і чемним і купував примірник «L'Humanité[151]».

Стіл витирали ганчіркою, мадам Ф. приносила ще літрових пляшок і хліба, й ми всідалися всерйоз випити. Далі були ще співи. Мандрівний музика приходив зі своїм банджо й виконував пісні на замовлення по п'ять су. Араб і дівчина з бістро нижче по вулиці танцювали, причому чоловік розмахував розмальованим дерев'яним фалосом розміром з качалку. Тепер галас іноді стихав. Люди починали говорити про свої любовні пригоди, війну, ловлю вусачів у Сені, найкращий спосіб faire la révolution[152], розповідати всілякі історії. Шарлі, знов протверезівши, перехоплював розмову й п'ять хвилин виливав усім свою душу. Двері й вікна відчиняли, щоб провітрити кімнату. Вулиці порожніли, й оддалік було чути гуркіт самотнього молочного потяга[153] за бульваром Сен-Мішель. Вітерець освіжав наші голови, дешеве африканське вино й досі добре смакувало: ми все ще були щасливі, але задумливі, настрій галасувати й веселитися минав.

О першій годині ми вже не почувалися щасливими. Ми відчували, що радість вечора вивітрюється, й просили ще пляшок, але мадам Ф. починала розбавляти вино, й воно вже так не смакувало. Чоловіки ставали задерикуватими. Дівчат шалено цілували, руки тяглися до їхніх грудей, тож жінки квапилися втекти, щоб не сталося чогось гіршого. Великий Луї, муляр, був п'яний і навкарачки повзав підлогою, гавкаючи й удаючи із себе пса. Це, зрештою, набридало, і його копали, коли він плутався під ногами. Люди хапали один одного за руки, починали довгі незв'язні сповіді й злилися, коли їх не слухали. Натовп танув. Мануель зі ще одним чоловіком, обидва азартні гравці, переходили до арабського бістро, де картярі сиділи аж до світанку. Шарлі позичав тридцять франків у мадам Ф. і раптово зникав, можливо в борделі. Чоловіки допивали свої напої, коротко прощалися — «sieurs, dames[154]!» — і йшли спати.

О пів на другу випаровувалася остання крапля задоволення, не залишаючи по собі нічого, крім головного болю. Ми здавалися собі вже не прекрасними мешканцями прекрасного світу, а збіговиськом низькооплачуваних робітників, які жалюгідно й похмуро напивалися. Ми продовжували цмулити вино, але вже за інерцією, і воно раптом ставало нудотним. Голова набухала, як куля, підлога хиталася, язик і губи червоніли. Продовжувати все це вже не було сенсу. Кілька чоловіків виходили на подвір'я за бістро проблюватися. Ми розповзалися по ліжках, валилися на них напівроздягненими й вилежувалися годин десять.

Більшість суботніх вечорів минало саме так. Загалом ці дві години, коли ти почувався цілковито й нестримно щасливим, здавалися вартими головного болю. Для багатьох людей у кварталі, неодружених і без думок про майбутнє, щотижневі пиятики були єдиним часом, заради якого вони жили.

Розділ 18

Одного суботнього вечора в бістро Шарлі розповів нам цікаву історію. Спробуйте уявити його: напідпитку, але достатньо тверезого, щоб говорити зв'язно. Він постукав по цинковій барній стійці й зажадав тиші:

— Тихо, messieurs et dames, тихо, я благаю вас! Послухайте історію, яку я хочу вам розповісти. Це пам'ятна історія, повчальна історія, один з подарунків вишуканого й цивілізованого життя. Тихо, messieurs et dames! Це трапилося, коли я перебував у скруті. Ви знаєте, як це прикро, коли витончена людина має переживати такі труднощі. Грошей з дому мені не прислали, я позакладав уже геть усе, й мені не лишалося нічого, окрім як працювати, чого, звісно, я робити не міг. Я жив тоді з дівчиною — її звали Івон, — дебелою недоумкуватою сільською дівчиною, як наша Азая, з білявим волоссям і товстими ногами. Ми обоє не мали чого їсти вже три дні. Моп Dieu[155], яке страждання! Дівчина тинялася туди-сюди кімнатою, приклавши руки до живота, завиваючи, як пес, що помирає з голоду. Це було жахливо.

Але для розумної людини немає нічого неможливого. Я запитав себе: «Як найпростіше, не працюючи, отримати гроші?» І відповідь прийшла блискавично: «Жінка може легко отримати гроші. Хіба немає в кожної жінки чогось, що можна продати?» Тоді, доки я лежав, розмірковуючи, що б я зробив, якби був жінкою, мені спала на думку ідея. Я згадав про урядові лікарні для матерів — ви знаєте про урядові лікарні для матерів? Це таке місце, де enceinte[156]жінки отримують їжу й ніхто не ставить їм запитань. Це робиться для заохочення народжуваності. Кожна жінка може піти туди й попросити їжі — і її відразу ж нагодують.

«Моп Dieu! — подумав я. — Якби ж я був жінкою! Я б міг їсти там щодня. Ніхто ж не може без огляду напевне сказати, жінка