У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл
Розділ 15
У готелі я почув чимало чудернацьких історій. Про друзів-наркоманів, старих розпусників, що вчащали до готелів у пошуках красивих хлопчиків-боїв, про крадіжки й шантаж. Маріо розповідав, що в одному з готелів, де він працював, покоївка вкрала в американської пані безцінну діамантову каблучку. День за днем персонал обшукували на виході, а два детективи прочесали готель згори донизу, але каблучки так і не знайшли. У покоївки був коханець у пекарні, й він запік каблучку в буханець, де вона непомітно пролежала, аж доки пошуки не припинилися.
Якось Валенті у час перепочинку розповів мені історію про себе.
— Знаєш, топ p'tit, готельне життя — це все дуже непогано, але коли ти залишаєшся без роботи — це пекло. Підозрюю, ти знаєш, як це — залишитися без їжі, чи не так? Forcément[133], інакше б ти не відшкрябував таці. Що ж, я не бідний бісів плонжер, я офіціант, але одного разу п'ять днів поспіль не мав чого їсти. П'ять днів навіть без крихти хліба, святий Боже!
Кажу тобі, це були пекельні п'ять днів. Добре хоч, що я наперед заплатив за помешкання. Я жив у брудному маленькому готелі на вулиці Сен-Елуаз[134] у Латинському кварталі. Він називався «Отель Сюзанни Мей» на честь якоїсь відомої повії часів Імперії[135]. Я голодував, але нічого не міг вдіяти, навіть не міг піти до кав'ярні, де власники готелів наймали офіціантів, бо не мав чим заплатити за напій. Я міг тільки лежати в ліжку, все більше слабнучи, й дивитися на клопів, що повзали стелею. Не хотілося б пережити це ще раз, скажу тобі.
По обіді п'ятого дня я вже напівзбожеволів, принаймні так мені тоді здавалося. На стіні моєї кімнати висіло старе вицвіле зображення жіночого обличчя, і я почав роздумувати, хто ж це така. Десь за годину я усвідомив, що це, мабуть, зображення святої Елоїзи, покровительки кварталу. Раніше я ніколи його не помічав, але тоді, доки я лежав і дивився на нього, мені на думку спала дуже незвичайна ідея.
«Écoute, топ cher[136], — сказав я собі, — ти помреш від голоду, якщо так буде тривати й далі. Ти маєш щось робити. Чому б не спробувати помолитися святій Елоїзі? Стань навколішки й попроси її послати тобі трохи грошей. Зрештою, це не зашкодить. Спробуй!»
Божевілля, еге ж? А проте людина зробить що завгодно, коли вона голодна. Крім того, як я вже сказав, це не могло зашкодити. Я виліз з ліжка й почав молитися.
«Люба свята Елоїзо! Якщо ти існуєш, пошли мені, будь ласка, трохи грошей. Я не прошу багато, лише щоб вистачило купити хліба та пляшку вина, які повернуть мені сили. Досить буде трьох чи чотирьох франків. Ти не уявляєш, яким вдячним я буду, свята Елоїзо, якщо ти допоможеш цього єдиного разу. Запевняю, якщо ти пошлеш мені бодай щось, перше, що я зроблю, це піду й поставлю тобі свічку в твоїй церкві нижче по вулиці. Амінь».
Я згадав про свічку, бо чув, що святим подобається, коли на їхню честь палять свічки. Я, звісно, справді збирався дотримати обіцянки, але я атеїст і не дуже вірив, що з того щось вийде.
Я вклався назад у ліжко, а за п'ять хвилин у двері постукали. Це була Марія, дебела товста сільська дівчина, що жила в нашому готелі. Вона була дуже тупою, але хорошою, і я не дуже переймався, що вона побачить мене в такому стані.
Від мого вигляду вона скрикнула: «Nom de Dieu! Що з тобою? Чому ти в ліжку о цій порі? Quelle mine que tu as[137]!» Ти більше схожий на мерця, ніж на людину.
Можливо, я й справді так виглядав. Я не їв п'ятий день, більшість часу вилежувався в ліжку й уже три дні не мився й не голився. Кімната теж більше нагадувала свинарник.
— У чому річ? — запитала знову Марія.
— Річ! — відповів я. — Боже праведний, я вмираю з голоду. Я п'ять днів нічого не їв. Ось у чому річ.
Марія була шокована.
— Не їв п'ять днів? — перепитала вона. — Але чому?
У тебе зовсім немає грошей?
— Грошей! Ти думаєш, я б голодував, якби в мене були гроші? У мене лише п'ять су, і я вже все позакладав. Роззирнись, чи залишилося в кімнаті ще щось, що я міг би продати чи закласти. Якщо ти знайдеш щось, що вартує п'ятдесяти сантимів, то ти розумніша за мене.
Марія почала оглядати кімнату. Вона перебирала щось у купах мотлоху довкола тут і там, аж раптом дуже розхвилювалася, роззявивши зі здивуванням свій великий товстий рот.
— Ти ідіот! — вигукнула вона. — Телепень! Це що, по-твоєму?
Я побачив, що вона підібрала порожній масляний бідон, який лежав у кутку. Я приніс його багато тижнів тому для масляної лампи, яку вже давно заклав разом з усім іншим добром.
— Це? — здивувався я. — Це масляний бідон. А що таке?
— Ідіот! Ти платив за нього три з половиною франки застави?
І так, звісно, я справді виклав тоді три з половиною франки. Вони завжди змушують тебе лишати заставу за бідон і віддають назад, коли ти його повертаєш. Але я про це забув.
— Так... — почав був я.
— Ідіот! — знов вигукнула Марія. Вона настільки зраділа, що почала танцювати, і я вже думав, що її сабо проваляться крізь підлогу. — Ідіот! T'es fou! T'es fou[138]! Тобі треба лише віднести його до крамниці й забрати свою заставу. Голодуєш, маючи три з половиною франки, що дивляться прямо на тебе! Телепень!
Зараз мені важко зрозуміти, як я за ці п'ять днів жодного разу не додумався віднести бідон назад до крамниці. Це ж три з половиною франки у твердій валюті, й це жодного разу не спало мені на думку! Я підвівся на ліжку.
— Швидко! — гукнув я до Марії. — Віднеси його за мене. Віднеси до бакалії
