Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець
Одного дня, 23 червня, я зібралась і поїхала туди сама. Коли нікого немає, перед жалобним молебнем, що відбувається щороку останньої неділі червня. Я знала, що мені буде тяжко, але щось випихало мене з хати. Я всі ці роки намагалась зрозуміти природу безсилля і жорстокості, природу жертви та її ката, хоча завдяки книзі в’язня Бухенвальду Бруно Беттельґайма «Освічене серце» і нарису Станіслава Лема «Провокація» вже дещо збагнула. Але я мусила це пережити у своєму серці — оплакати тих, кого не було кому оплакати, найперше тридцять дітей із Перемишльського сиротинця, яких привели сюди з дорослими в’язнями.
Я піднялась дорогою повз Добромильський цвинтар і довго йшла, а потім біля покинутої ферми в селі Солянуватка звернула до Саліни. Люди показали мені дорогу, бо раніше я ходила іншою, коротшою, повз нові пишні будинки добромильських багатіїв. Ось цією дорогою, думала я, вели колону в’язнів, які думали, що їх ведуть на роботу. Бо навіщо вести таку колону аж із самого Перемишля, аби вбити на сільзаводі. Навіть мені самій це дивно. Зло, мабуть, ігнорує логіку, або в нього вона цілком інша. Ось ці хати пам’ятають той спекотний день, і ці старі жінки, що визирають з подвір’я, могли б бодай щось знати. У дітей краща пам’ять, а тоді вони всі були дітьми чи навіть підлітками, яким довелося мовчати майже сімдесять років. Мені здавалось, що вони несуть покуту за своє мовчання. Вони знали, куди і навіщо я йду. Все в мені стислось, затерпло, я почувала себе такою самотньою і наляканою, ніби йшла на смерть. Перед брамою Саліни я раптом повернула вбік на порослу травою ґрунтову дорогу, несподівано для себе, яка огинала територію Саліни і вела до лісу. Коли я пройшла кількадесят метрів догори, побачила зруйновані будівлі солеварні внизу, я вже здогадувалась, куди веде ця дорога. Потім був яр, освітлене сонцем поле, я занурилась у ліс і пішла широкою стежкою, хоч їх було кілька, але я звернула саме на цю. У завжди вологому, темному лісі з вивернутим корінням й покрученими стовбурами дерев стежка привела мене просто до зацементованої соляної криниці і братської високої могили поруч. Там поховали тих, кого змогли витягти німці, коли прийшли сюди, на зачищену територію. Точніше, не німці, а місцеві євреї, яких змусили витягувати напіврозкладені тіла жертв. На самому верху лежала жінка, притискаючи до себе шестимісячне немовля. Потім усіх євреїв розстріляли.
Цей простий хрест, забетоноване цямриння з викладеними лампадками, напівтемрява, що поглинає звуки, й відчуття, що земля ворушиться під ногами.
Нижня шахта прикрита каплицею-пам’ятником, стоїть на галявині, довкола якої яблуневий сад. Тут скошено, а нижче, де рештки заводу, який проіснував від XVIII ст. до 50-х років XX ст., ще косили. По одному боці — завод, по іншому — будинки, де мешкав персонал — інженери, писарі, бухгалтери, майстри. Костелу, де мордували жінок з садистською втіхою і де розіп’яли живу людину над вівтарем, немає. Тут, тільки подумати, був після війни дитячий санаторій. І діти нічого не знали. Бо хрест на могилі постійно знімали, але люди його знову ставили. А історію злочину описала в 90-х роках поетеса Марія Прокопець, пробиваючи цю тему крізь нетрі забуття, байдужості і все ще страху. Якби не її книжка про Саліну, я, можливо б, не стояла зараз тут з таким гострим відчуттям гніву і розпачу від того, що ніхто не покараний, немає списку жертв, немає списку катів, і цю землю вже викупив хтось з Донецька і планує знову побудувати санаторій.
Коло контори з годинником на вежі, що давно заржавів, з високими сходами, такої зруйнованої, що може розвалитися від подмуху вітру, а попри все дуже гарної, якщо не знати, що після тієї страшної різанини всі стіни до стелі були залиті кров’ю, двоє чоловіків косили траву. Я не хотіла з ними розмовляти, як і будь з ким, однак вони помітили в мене фотоапарат і сказали, що нема такого дня, щоб тут хтось не приїжджав: з Польщі, Голландії, Данії. І що вони косять траву, бо за пару днів буде жалобний молебень. Я сказала, що хотіла приїхати саме тепер. Але не сказала, що інтуїтивно вибрала і час, і дорогу, якою сімдесят років тому йшла втомлена приречена процесія з Перемишля. Така подорож буває лише раз у житті. Я знала, що більше ніколи не приїду сюди сама, щоб не відчувати оте ворушіння землі під ногами. Воно — найстрашніше.
Біля сходів вився якийсь екзотичний кущ з великими синіми дзвониками, що, мабуть, пережив усі ці сім разів по десять років. Один з чоловіків зірвав квітку і дав мені на прощання, можливо, на знак моєї відваги, бо люди сюди не приходять самі. Ця квітка викликала в мене спазм у горлі, я донесла її до придорожнього хреста, коли верталася назад у Добромиль, і там залишила в’янути.
Годинник Добромиля
Той день, коли відбувся мій єдиний і, мабуть, останній виступ у Народному домі Добромиля, я не вважаю невдалим. Мені вдалося тоді відчути важку ходу часу, і тінь від Саліни подовшала. Тут теж закатували людей у місцевій в’язниці, яка сховалася за ринковою площею. Люди розповідають, як звідти, коли прийшли німці, вибіг лікар з криком: «Людоньки, не йдіть туди, там — пекло!» І зараз там пекло — почорнілі мури, вузькі очниці заґратованих вікон, купи сміття, колючий дріт. Там теж — темно і вогко, як у тому лісі. Через дорогу — напівзруйнований з дерева і цегли дім з іржавим дахом, подвір’я якого вкрите плитами з єврейських надгробків, що дає привід євреям цілого світу обурюватись, але нічого не робити, щоб їх звідти забрати. Кажуть, що ті плити звезли з цвинтаря гестапівці, тут було добромильське гестапо, хтось каже, що совіти, але сімдесят років по тих плитах ходили люди, що мешкали в тому домі, а тепер єдиний його мешканець — підтоптаний і марґінальний самотній чоловік.
Новий мер Добромиля повів мене, Василя Ґабора і Мирона Іваника на вежу і показав, як заводити годинник 1889 року, і я побачила не тільки це, а й Добромиль з висоти вежі, яку змогла обійти довкола.
— Коли повбивали євреїв, а поляки
