Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець

— Ходіть зі мною!

Він штовхнув двері до кімнати, що мала бути каплицею, бо монастир лише відновлювався, наказав вклякнути і почав молитися.

Я виглядала ідіоткою у своїх обрізаних джинсах, з наплічником, розпатланим волоссям, яке стягнула у хвіст, мені було смішно. Він, певно, знав, що я не стану церемонитись, якщо він посміє сказати мені щось різке, а просто встану і піду. Зрештою, я не за помічною молитвою прийшла. Молитва не тривала довго, чернець повів нас надвір і сказав до мене:

— Почекайте мене, поки я з людьми попрощаюсь.

Я сіла на лавці перед монастирем, незабаром отець Тимотей повернувся, сів коло мене. Я коротко розповіла йому, що хочу писати роман, дія якого буде відбуватись у Добромилі, але, можливо, і в Лаврові, і в Спасі також.

Наша розмова досі здається мені сном. Я все життя хотіла порозмовляти зі священиком, але справжнім священиком, якому можна сказати все й почути від нього нестандартну відповідь.

Мене тривожили і тоді, й зараз невиразні питання, які не можна висловити, але вони вкрай важливі, значно важливіші, ніж той пакет стандартних запитань, які нам вручають у соціумі. Я ніколи не могла інтегруватись у соціум, на чолі в мене був хрест з попелу, як у романі Маркеса «Сто років самотності», і, ймовірно, питання було про моє призначення.

На згадку про Добромиль отець Тимотей здригнувся і сказав палко:

— Я повернуся у Добромиль. Через рік!

З того, що він мені розповів уривками, я зрозуміла, що раніше отець служив у Добромильському монастирі, але оскільки там мав видіння, його забрали до Лаврова. Мав він шістдесят років, був фізиком-ядерником за фахом, але після якоїсь фізичної травми подався у ченці. Я помітила, що він час від часу відганяв від себе щось невидиме, навіть бурмотів. Мене б засмутило, якби він виявив те невидиме з мого боку. Отець Тимотей розповів, що бачив у Добромильському монастирі «світляну істоту» космічних розмірів, він навіть навів їх у цифрах. І вона з ним розмовляла.

А ще він сказав, що у Львові під землею стоять якісь апарати, які впливають на психіку людей. Те саме я чула від одного хлопчини, що випадково зайшов до центру допомоги біженцям, і я, певно, єдина не вважала його ненормальним. Я завжди маю сумнів: а раптом щось таке є. Зі мною траплялись дивовижні випадки, однак я не вмію зациклюватись на чомусь.

Щоб відволікти отця Тимотея, я заговорила про князя Лева, його могилу, і він сказав:

— Я знаю, де його могила, але ще не прийшов час їй відкритися.

Отець згадав про свої душпастирські обов’язки і спитав, чи я коли-небудь в житті сповідалась. Я чесно сказала, що ні.

— Якщо будете готові, то прийдете до мене на сповідь?

— Добре, — відказала я цілком щиро, бо такому священику варто сповідатись.

Того дня вирішила піти пішки до Старого Самбора, тобто до перехрестя. До автобуса залишалось ще дві години, і мені не хотілося блукати по лісі.

Я йшла і думала про те, що чернець одержимий Добромилем, і я, мабуть, теж незабаром стану одержимою ним. Я ще не знала, що Ян Щасний Гербурт також бачив світлу істоту в Добромильському монастирі і був одержимий цим місцем. Через рік я побувала в тому монастирі й спитала, чи є там отець Тимотей. Його не було.

Коли я знову побувала у Лаврові через два роки, то спитала настоятеля отця Миколая, чи є тут отець Тимотей. Він поквапно відповів, що такого немає, ніби його ніколи тут не було.

То була неділя, я приїхала з екскурсією, де було багато підлітків, і всі вони бігали під дощем і обіймали дуб XIII ст., а потім сховались у церкві, то отець Миколай, молодий, років тридцяти п’яти, вийшов до нас і раптом почав розповідати, як йому було двадцять три роки, і він написав записку батькам і пішов з дому, щоб стати ченцем, хоч мав дівчину. Як він три роки стояв у церкві, витримуючи послух, повернутий спиною до віруючих, бо не мав права обернутись. І не бачив ні батьків, ні сестер, хоч знав, що вони там. І з тридцяти послушників тільки троє витримали послух.

— Чого це я раптом вам розповідаю про це? — враз отямився отець Миколай і посміхнувся дитячою посмішкою.

Там, у Лаврові, я зустріла реставратора вітражів, який розповів, що двадцять два роки реставрував вітражі у Львівській катедрі. Двадцять два роки, страшно подумати. Терпіння властиве не лише духовним особам. Отець Тимотей був наче буря, його віра перевертала все його єство, а ці двоє — настоятель і вітражист — вони були цілковитою його протилежністю, але такі самі сильні духом.

Якби не отець Тимотей, я б не почала свій роман з Лаврова, і вітер не вирвав би з рук червоноармійця шматок паперу з записаною колисковою смерті і не відніс би його до рук Слуги з Добромиля, який стояв, обпершись на старезний дуб. З вікон би не визирали бліді обличчя ченців, яких незабаром повезуть до в’язниці, а потім розстріляють. Не було б осені 1939 року, не було б саме такої книги, яка пов’язала мою долю з Добромилем не кров’ю, але духом.

Саліна

Коли я написала роман, там була присутня Саліна — соляний завод під Добромилем, де в червні 1941 року було по-звірячому закатовано майже чотири тисячі людей. Енкаведистами. Їх вбивали молотами для трамбування солі, дітей просто вкидали у соляні криниці. Найбільша ганьба Добромиля, який у ті дні тихо плакав за зачиненими вікнами і дверима. Але сама я ще там не була. Я потрапила туди геть пізніше, бо весь час мені муляло, що Саліна випала з топографічної карти мого Добромиля. Не можна в один день відвідати замок Гербурта, монастир і після цього чи перед тим — Саліну. Не тому, що це фізично важко, а тому, що це різні світи — світ, який існує в площині людських та Божих законів, і світ, де нема ні законів, ні кари, ні розплати за злочини. У романі я лише черкнула чорним пером птаха смерті, бо знала, що мені все одно не уникнути Саліни, доведеться її пройти. Двічі я там була не сама, чула, як на молебні над другою криницею в лісі люди співають «Боже великий, єдиний». Я не бачила цих людей і через те мені було особливо моторошно. Я прочитала й випитала