Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

— Феріде, ти думаєш, що моє відрядження триватиме недовго?

— Звичайно, це не вважається довго, коли якихось там два, три або й чотири роки. І оком не моргнеш, так

швидко пролетять. До того ж ти приїжджатимеш час від часу.

Я так легко рахувала на пальцях: раз, два, три, чотири…

А вже за місяць ми проводили Кямрана до пристані Галата, звідкіля відходив пароплав. Всі родичі вітали мене з цієї нагоди, тим більше, що це я умовила Кямрана їхати в Європу. Сама тільки Мюжгян була незадоволена, про що написала мені в листі. «Ти недобре зробила, Феріде, — писала вона. — Де твій глузд? Адже ваші найкращі роки проминуть у розлуці. А чотири роки — не жарт!»

Та чотири роки проминули справді швидше, ніж вона думала.

Кямран повернувся до Стамбула разом з дядьком, бо той уже залишив свою роботу. А я місяць тому закінчила пансіон.

Закінчити пансіон! Поки я там жила, то дала цьому похмурому будинку прізвисько — голубник. «День, коли я вирвуся на волю хоч з яким-небудь дипломом, буде для мене святом звільнення», — казала я.

Аж ось одного чудового дня двері голубника відчинилися, і я вийшла на вулицю. На мені було все нове — чаршаф і черевички на високих підборах, від чого я стала вищою. Це мене дивувало, і я, розгублена, не знала, що робити. А тут тітка Бесіме заходилася ще готуватися до весілля. Це вже зовсім збило мене з пантелику.

Садиба була повна якихось людей. Зранку до ночі товклися тут фарбарі, теслі, кравці, а до того ж з’їж-джалася рідня. І всі щось робили. Одні вже тепер писали запрошення на весілля, інші бігали по базарах та крамницях, закуповували все завчасно, а інші сиділи та. шили.

Я розгубилася вже вкрай, отож тільки сновигала та заважала людям працювати, адже безглуздих вчинків мені ще й досі не бракувало, мабуть, це був останній приступ мого божевілля. Як і раніше, я все ще водила за собою ватагу дітей, що поз’їжджалися сюди з батьками. Після нас усе в садибі стояло догори ногами.

Кухню теж саме мазали. В будинку ж скрізь був ремонт, і кухареві ніде було приткнутися, то він розташувався посеред саду в наметі й варив їсти на повітрі.

Якось надвечір я помітила, що він порається коло печива, й у моїй голові одразу ж засів шайтан.

— Агей, малюки, — сказала я, — поховайтеся за курник і сидіть тихо. А я поцуплю коржики й принесу.

Не минуло й п’яти хвилин, як я несла моїм маленьким друзям повну тацю солодощів:

Найкраще було б, якби я роздала дітям ласощі й порозганяла їх по всьому саду, а тацю сховала в курник. Я цього не зробила, бо не думала, що кухар, запримітивши крадіжку, зчинить гвалт на весь сад.

— Присягаюся аллахом і всіма святими, — почувся вже за хвилину від намету несамовитий крик, — що я попереламую злодієві всі кісточки!

Малюки поперелякувалися й кинулися врозтіч, і я не знала, як їх заспокоїти. Хоча вони добре й зробили, бо кухар уже все одно пронюхав, де ми сиділи, і кинувся з ополоником у руці до нас. Та невдовзі зрозумів, негідник, що тут верховодила я, й, полишивши дітлашню, кинувся за мною. Та тільки ж спіткнувся й упав» від чого ще дужче розлютився.

Цей кухар працював у нас недавно і мене не дуже знав. Упіймає, то не питатиме, хто ти й що, а разів зо два ополоником уперіщить.

До хати втікати було ніяк, ото я, репетуючи, побігла на дорогу.

Слава аллаху, мадемуазель кравчиха з своєю помічницею Дільбер вийшли в сад подихати свіжим повітрям, бо працювали з самісінького ранку.

З криком «рятуйте» я кинулася кравчисі на шию, а потім сховалася за спину.

Дільбер хотіла була вихопити в кухаря ополоник і закричала:

— Що ти робиш, ашчибаши [18], здурів, чи що? Таж ця ханим — наречена!..

Іншого разу Дільбер попало б від мене за слово «наречена», але тепер я була така наполохана, що крикнула одразу і собі:

— Аллахом присягаюся, ашчибаши, я наречена!

Такої впертої та бездумної людини, як цей кухар, я ще не бачила, — він не вірив.

— Еге, — промовив кухар. — Хіба може наречена бути злодійкою…

Правда, трохи згодом докумекав, що може, і сказав:

— Коли так, то славно дуже! Тільки хай наречена купить мені нові штани. Бачиш, на коліні порвав через тебе!

Він, падаючи, обідрав був ще й носа, та, слава богу, за це віддяки вже не просив.

Зате я попросила всіх, щоб нікому про цю подію не розповідали. Але, звісна річ, про кумедію невдовзі знали вже всі й не раз за обідом посміювалися, позираючи на мене.

До весілля лишалося три дні. І одного вечора, коли я з дітьми плигала біля садових воріт через мотузок, на мене знову налетіла навала. Цього разу в наступ йшла сама мадемуазель кравчиха, котра порятувала була мене від кухаря. Стара дівка шістдесяти літ уже тридцять років обшивала наш дім, і весь час я знала її як надзвичайно порядну людину. Та цього разу не витримала й вона.

— Прошу вас, мадемуазель. За кілька днів ми вже зватимемо вас мадам. Хіба ж так можна? Вже півгодини я шукаю вас, щоб поміряти сукню.

Та це ще нічого. З кравчихою разом прийшла й насуплена тітка Бесіме. А це вже не віщувало добра. І якби я почала відмовлятися, тітка, безперечно, підтримала б кравчиху.

— Пардон, мадемуазель, — промовила я. — Я ж була тут. Та якось не. почула, запевняю вас.

Але не витримала тітка і, узявши мене за підборіддя, злегенька ляснула по щоці, як і завжди, коли хотіла дорікнути.

— Дитино моя, — сказала вона, — хіба ж ти через свій сміх та крик почуєш когось? Я вже боюся, щоб ти й на весіллі не утнула чогось перед гостями…

Хоча я всі ці дні бешкетувала ще більше, ніж раніше, та мене бентежило якесь хвилювання, хотілося ласки й ладу.

Тітка все ще тримала мене за підборіддя. Я ледь підняла поділ й схилилася у реверансі.

— Не турбуйтеся, тітонько. Вам лишилося небагато потерпіти, всього три дні. А там ви станете мені вже не тільки тіткою… І можу запевнити вас, Феріде не наважиться непокоїти поважну ханим-ефенді тими пустощами, якими так допікала тітці Бесіме Чаликушу…

Тшшні очі наповнилися слізьми. Вона поцілувала мене в щоку й сказала:

— Феріде, я завжди була тобі матір’ю, нею й залишуся.

Я, зворушена й розхвильована, схопила тітку за руки й