Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Я хотіла вгамувати хвилювання й посміхнулася:

— Ваша воля.

— Мерсі. Тоді, коли хочеш, не будемо нікому показуватися на очі й трохи погуляймо в саду.

Кямран міцно стискав мої пальці, наче боявся, що я втечу. В другу руку він узяв мою валізку. Це вперше після наших заручин ішли ми поруч.

Серце в мене калатало, ніби у впійманої пташки. Навіть якби він і не тримав так міцно, я, здається, все одно не змогла б утекти.

Ми вже були край саду, а ще не промовили й слова. Кямран був засмучений дужче, ніж я собі думала. Що сталося за ці три місяці, я не знаю, тільки зараз я відчувала себе винною за той холодний тон, яким зустрічала Кямрана останнім часом.

Була вже зима, та вечір випав тихий і погідний. Лисі гори зайнялися червоним світлом. І може, ця краса природи призвела мене до того, що я так швидко почала каятися в собі.

Мені конче треба було сказати йому щось, втішити його, але я ніяк не могла придумати що.

— Посидьмо трохи, — запропонував Кямран.

— Як хочеш…

Уперше по заручинах я сказала йому «ти».

Не зважаючи на свої штани, Кямран сів на голий камінь. Я відразу ж ухопила його за руку й поставила на ноги.

— Ти й так слабий, хіба можна тобі сідати на сирий камінь.

Я скинула з себе темно-синє пальто й прослала на камені.

Кямран не вірив своїм очам:

— Що ти робиш, Феріде?

— Здається, тепер мій обов’язок дбати, щоб ти не захворів, — відповіла я.

Цього разу кузен вже не йняв віри своїм вухам:

— Що ти кажеш, Феріде? Невже це ти кажеш мені? Я вперше чую від тебе такі ніжні слова.

Я схилила голову й мовчала…

Кямран узяв з каменя моє пальто й почав гладити гудзики, комір рукава, наче пестив їх.

— Я хотів докоряти тобі,— сказав він, — але тепер усе забув.

— Але ж я нічого такого не зробила, — одказала я, не зводячи очей.

А він не наважувався навіть підступити ближче, наче боявся, що я знову стану дикункою.

— А я гадаю, Феріде, що ти зробила навіть дуже багато. Адже ти раніше уникала мене? І я вже навіть зневірився, думав, що Мюжгян помилилася.

Мимоволі я усміхнулася.

Кямран запитав чому. Я не хотіла казати, але він так просив…

— Якби Мюжгян помилялася, — відповіла я врешті, одвівши погляд убік, — нічого не було б.

— Що це означає? Ти не стала б моєю нареченою?

Я заплющила очі й двічі кивнула головою.

— Феріде, люба моя!..

його голос пролетів наді мною, мов вітровій. Ще й досі в моїх вухах дзвенять ті слова.

Я звела на нього очі й побачила, як у нього на очах забриніло дві великі сльози.

— Ти за одну мить зробила мене таким щасливим, що я й перед смертю згадаю цю хвилину й заплачу. Тільки не дивися так. Ти ще дитина. Тобі цього не зрозуміти. Я все вже забув…

Кямран узяв мене за руку. Я не рвалася з рук, але мене здушили сльози і я залилася ними. Я так плакала, що Кямран налякався.

Ми йшли додому, а я плакала, аж захлиналася, і Кямран вже не наважувався доторкатися до, мене. Я розуміла, що він і так заспокоївся, від чого й самій стало радісно.

Біля хати я сказала:

— Ти підеш перший. Я вмиюся біля басейну. Бо що скажуть дома, коли побачать мене з таким лицем!

Немов тільки-но згадавши, я запитала Кямрана:

— Чи правда, що ви їдете в Європу?

— Така думка є,— одказав він. — Врешті, це не моя думка, вона швидше належить моєму дядькові, що в Мадріді. А ти звідки чула?

Я ледь знітилася, але відповіла:

— Лікарева дочка казала.

— Як багато новин приносить тобі лікарева дочка, Феріде!

Камрян уважно дивився мені в лице. Я почервоніла й одвернулася.

— А чи не є ота хвороба моєї матері зачіпкою?

— Феріде, кажи правду! Ти не тому приїхала?

Кямран підступив до мене, хотів погладити по голові,

та злякався, що зіпсує наші вже добрі стосунки. А я, до речі, вже почала звикати до нього.

— То я здогадався? — запитав він ще раз.

Я відчула, що можу зробити його щасливим, і кивнула головою: так.

— Як чудово… Невже моя доля так змінилася з учорашнього дня?

Кямран обіперся руками об крісло, на якому я сиділа, схилився наді мною. Я була оточена з усіх боків. Це було мудро придумано — адже він наближався до мене, не торкаючись руками. Я, мов їжачок, згорнулася в клубочок і щулилася до спинки крісла… Увібравши в себе плечі, я, мовби граючись, накрила обличчя хусткою, його лице було вже зовсім близько.

— Що ж пропонує дядько? — хутко запитала я кузена.

— Щось неможливе. Він хоче взяти мене до себе секретарем посольства, бо вважає великою вадою, коли чоловік не має якогось фаху або посади. Дядько пише: «Може в майбутньому й Феріде використає цю дипломатичну місію й теж приїде в Європу». Ну й так далі…

Наша розмова стала серйозною, і Кямран, знявши облогу, випростався. Я відразу ж стала на ноги.

Ми вели розмову далі.

— А чому ти вважаєш, що це «щось неможливе?» — запитала я. — Хіба тобі не хочеться поїхати?

— Я не про це. Справа в тому, що тепер я вже не можу сам вирішувати це питання. Все, що стосується мого особистого життя, ми повинні обміркувати удвох. Чи не так?

— Тоді ти можеш їхати.

— Отже, ти згодна, щоб я їхав зі Стамбула?

— Ну, коли чоловік має набути якогось фаху…

— А ти на моєму місці поїхала б?

— Думаю, що поїхала б. І гадаю, що й ти повинен поїхати.

Треба сказати, що ці слова говорили тільки мої губи. А все в мені кричало зовсім інше. Тільки я не мала права вимовляти це вголос, бо як відповіси людині, котра тебе питає: «Чи можу я лишити тебе й поїхати?»

Кямранові було, мабуть, прикро, що я так швидко погодилася на розлуку. Не дивлячись на мене, він ступив щось двічі сюди-туди й ще раз запитав:

— Отже, ти вважаєш, що я повинен погодитися?

— Так.

Він зітхнув.

— Тоді ми ще подумаємо. Ми маємо ще час, щоб вирішити остаточно.

Серце мені тенькнуло. А може, оце «ми ще подумаємо» не означає, що все вирішено.

Але від мене завжди вимагали говорити розсудливо, як дорослій, і я промовила:

— Я гадаю, що не варто довго думати. Дядькова пропозиція і справді