Стань моїм першим - Адалін Черно

— Ну що, взяли? — запитує Ніна, перехопивши мене біля барної стійки.

— Взяли! Я завтра виходжу.

— Вітаю! Може, заїдеш за мною тоді? Ну якщо нам із тобою тепер разом на роботу.

— Заїду. Якщо батько автівку дасть.

— А що він? Ти йому розповіла? Проти, так?

— Не у захваті, але коли я його слухала. Не збираюся йти в нього на поводу, але машину він може відібрати.

— Розумію. Набереш мене тоді, скажеш.

Ніна швидко тікає, тому що в неї кілька столів на обслуговуванні. Я ж рухаюся до виходу, дорогою лізу в сумку, щоб дістати телефон. Той, що вкрали, я навіть шукати не планувала. Батькові нічого так і не сказала. Дістала свої заощадження готівкою та попросила друга привезти з Америки таку саму модель, як у мене вкрали. Я лише вчора телефон забрала.

Зупиняюся майже на виході, намацую рукою телефон, коли чую його голос. Я так різко скидаю голову, що в мене перед очима темніє. Коли ж здатність бачити до мене повертається, мій погляд завмирає, натикаючись на Кирила. Він входить до ресторану разом із дівчиною. Жінкою. Дорослою, стильною, усміхненою. Вона тримає його під руку, всю увагу на себе перетягує.

Багров навіть по боках не дивиться й мене, звісно ж, не помічає. Повз проходить, а я, отямившись, кулею мчу до виходу. Натиснувши на дармовис, знімаю сигналізацію й сідаю в салон своєї автівки. Білий позашляховик мені батько подарував на повноліття, але їздити ним я почала тільки зараз. Ці два роки автомобіль чекав на мене в гаражі батька поряд з іншими його автомобілями.

Уже в салоні видихаю, хоч усе ще дивлюся на вхід до ресторану. Звісно ж, звідти ніхто не виходить. З якого дива Кирилові залишати свою чарівну супутницю? Поруч із нею він мене навіть не помітив!