Стань моїм першим - Адалін Черно

— А це, — вона заводить нас до величезного приміщення з комп’ютерами. — Наша гордість. Закупили комп’ютери на останні пожертвування. Тепер у нас усе найновіше та найкраще.

— Молодці, — хвалить Кирило й слухає уважно.

— Ходімо до вихованців?

Жінка виходить із кімнати, я розвертаюсь до Кирила.

— Ми навіщо тут?

— Вибір тобі зробити допомагаю.

— Як цьому сприяє дитячий будинок?

— Побачиш.

Кирило вкрай спокійний і зібраний. На двері киває, і я, пирхнувши, виходжу.

Після огляду приміщень нас ведуть до дітей. Не прямо до них, але надвір, а там вони грають. Коли йшли сюди, я якось уваги не звернула, що діти тут різного віку. І маленькі, рік-два, і старші, років по шістнадцять, підлітки. Майже дорослі.

Вони поділені на групи, кожен зайнятий своєю справою. Я ковтаю. Мені тут зле. Усі вони виглядають непогано, одягнені добре, не дуже худі, без слідів побоїв, та й Нора Сергіївна виглядає доброзичливо. Усміхається, розповідає про тих, хто прибув нещодавно. Хлопчик сімнадцяти років. Стоїть від групи окремо, надутий. І дві дівчинки. Близнючки. Їм по три. Вони плачуть, хоча інші діти поруч із ними спокійні.

— Важко їм дається адаптація, але ми намагаємось.

— Я певен, що у вас усе вийде.

Нора Сергіївна дивиться на мене. Чекає, мабуть, що я скажу.

— У вас тут… затишно, — вичавлюю із себе усмішку.

— Ми майже зачинилися, — каже вона. — Завдяки ось Кирилові Вікторовичу й таким, як він, ще тримаємося на плаву.

— Я дам своїй супутниці ваші реквізити, певен, вона долучиться до доброї справи, — переконливо каже Кирило. — На жаль, нам час.

— Звісно!

Нора Сергіївна поспішає нас провести. Йде центральною алеєю разом із нами.

— Мама! — чую голосний крик десь збоку. — Мамусю…

Я встигаю лише обернутися, коли до мене підбігають одразу дві дівчинки. Хапають мене за ноги своїми маленькими ручками й плачуть. Ридають, я б навіть сказала. Я ж… я просто стою! Як вкопана. Ні сказати нічого не можу, ні зробити.

— Ох, вибачте, не змогла їх утримати, — вибачається дівчина, що підбігла слідом. — У кожному відвідувачі маму бачать.

Поки від мене віддирають дівчат, я нічого сказати не можу. Стою, дивлюся, як вони плачуть і тягнуть свої ручки до мене й поворухнутися не можу. Усі щось говорять, а в мене перед очима наче туман. Нічого не бачу. І не чую також. Душа в п’яти йде. Мені так боляче за малечу стає. Діти таке проживати не повинні. У жодному разі. Вони всі мають рости, як я, у турботі, теплі, любові та затишку. Не так. Не шукаючи маму в кожній перехожій жінці.

— Ходімо, — Кирило обхоплює мене за плечі. Веде до виходу, саджає в автомобіль.

Тільки в салоні я раптом розумію, що пігулки в моїй руці більше немає. Поняття не маю, куди вона поділася. Вивалилася, мабуть, коли від мене дітей віддирали.

— Навіщо ти мене сюди привіз? — питаю розгубленим голосом.

— Щоб ти зрозуміла, що діти — не іграшка й не забаганка. Це величезна відповідальність і звалювати її на себе треба за готовністю.

— Я не збиралася нічого звалювати, — говорю йому правду. — Ти просто… спокійний. Тобі байдуже?

— Байдуже що?

— Все… уся ця ситуація. Тебе не чіпляє?

— Що саме? Те, що тобі потрібно випити пігулку? Ні, не чіпляє. Презерватив у мене рветься не вперше. Нічого страшного не сталося. Екстрена контрацепція рятує. Ніхто зазвичай не хоче дітей після першої проведеної спільно ночі. Я розумію, що для тебе це в принципі перша ніч із чоловіком, але це не привід народжувати дитину.

— Я вип’ю пігулку, — говорю йому. — Тільки треба купити ще одну. Поняття не маю, де та.