Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Якщо ця звістка дійде до нього, — сказав містер Мікоубер, б'ючи себе в груди, — то вона мусить спочатку перейти через це тіло!

Мушу зазначити, що містер Мікоубер, готуючись до нового життя, набрав якогось дуже сміливого контрабандистського вигляду, хоч і не зовсім агресивного, але готового до всякої рішучої оборони. Його можна було прийняти за сина пустелі, який давно звик жити поза межами цивілізації і збирався повернутися до своїх рідних хащів.

Серед інших речей, які він купив собі, був костюм з клейонки і солом'яний низький капелюх з водостійким покриттям. У цьому грубому одязі, з матроською величезною трубою під пахвою, якось особливо мружачи очі і поглядаючи на небо, ніби чекаючи на негоду, він значно більше скидався на моряка, ніж містер Пеготті. Вся його сім'я, якщо можна так висловитись, озброїлася до боротьби. Місіс Мікоубер обрала найгірший і найменший зі своїх капелюшків, щільно підв'язала його на підборідді і огорнулася шаллю, зав'язавши її міцним вузлом на талії — саме так, як мене причепурила бабуся, коли я вперше з'явився до неї напіводягнений. Міс Мікоубер також приготувалася до бурі та нічого зайвого на себе не начепила. Мастера Мікоубера ледве видно було з-за найподертішої матроської сорочки, яку я будь-коли бачив, а близнята, мов консерви, стирчали у водонепроникних коробках. У містера Мікоубера і в його старшого сина рукава були трохи засукані, ніби вони чекали тільки першої команди, щоб кинутися до роботи і заспівати «Гей-йо, взялись!».

Такими ми з Тредльсом знайшли їх увечері на дерев'яних містках пристані, звідки вони стежили за переправою свого майна на корабель. Я розповів Тредльсові про страшну подію, і вона дуже вразила його. Але я міг бути певний, що він збереже таємницю, і він для того й прийшов, щоб допомогти мені в цьому. Саме тут відвів я містера Мікоубера вбік і взяв з нього слово оберігати містера Пеготті.

Сім'я Мікоуберів розташувалась у маленькій брудній ветхій таверні, що в той час стояла біля самої пристані, і деякі кімнати якої звисали над річкою, наче балкони. Сім'я емігрантів збуджувала деяку цікавість у Генгерфорді та його околицях і привертала багато спостерігачів, тому ми раді були нарешті сховатися в кімнаті. То була одна з тих дерев'яних кімнат, де під підлогою текла річка. Бабуся моя і Агнес були вже там, працьовито готуючи деякі речі з дитячого одягу. Пеготті мовчки допомагала їм, і перед нею на столі я побачив знайому робочу скриньку, рулетку і недогарок, які вже так багато встигли пережити.

Нелегко було відповідати на її розпитування, і ще важче було прошепотіти містерові Пеготті, коли містер Мікоубер привів його, що я віддав листа, і що все гаразд. Але я виконав і те, й інше, і зробив старих щасливими. Якщо на мені й помітні були сліди того, що я відчував, то в мене ж і свого лиха було досить. Отже, ніхто не міг би нічого запідозрити.

— А коли корабель відпливає, містере Мікоубер? — спитала моя бабуся.

Містер Мікоубер визнав, очевидно, за потрібне помалу підготувати до рішучої звістки чи то мою бабусю, чи то свою дружину. Він відповів, що скоріше, ніж він гадав учора.

— Ви, мабуть, на човні довідалися про це? — спитала бабуся.

— Саме так, мем, — відповів він.

— Гаразд, — сказала моя бабуся. — Отже, він відпливає...

— Мем, — відповів він, — мене повідомили, що ми неодмінно повинні бути на борту завтра до сьомої години ранку.

— Ого! — сказала моя бабуся. — Це рано. Чи так воно має бути у мореплавців, містере Пеготті?

— Так, мем. Ми з відпливом спустимося по річці. Якби мастер Деві і моя сестра завтра по обіді приїхали до Гревсенда, вони б ще раз могли попрощатися з нами.

— І ми це неодмінно зробимо, — сказав я.

— А до того часу і аж поки ми не вийдемо в море, — зауважив містер Мікоубер, багатозначно глянувши на мене, — ми з містером Пеготті будемо постійно вартувати вдвох біля нашого майна. Еммо, любове моя, — вів далі містер Мікоубер, велично відкашлюючись, — мій друг містер Томас Тредльс був такий милий, що прошепотів мені прохання дати йому привілей подбати про матеріали, необхідні для створення помірної порції того напою, який у розумі нашому невід'ємно пов'язаний зі староанглійським ростбіфом, одним словом, пуншу. За звичайних обставин я посоромився б просити у міс Тротвуд і міс Вікфілд поблажливості щодо цього, але...

— Я від себе можу тільки сказати, — перервала його мову бабуся, — що з великою приємністю вип'ю за щастя і здоров'я ваше, містере Мікоубер.

— І я теж! — мовила Агнес, посміхнувшись.

Містер Мікоубер негайно вирушив до бару, де він почувався як вдома; незабаром він повернувся з великим паруючим глечиком. Я не міг не помітити, що він очистив лимони власним складаним ножем, і ніж цей, як і личило ножеві жителя незайманих хащів, був майже у фут завдовжки. Закінчивши операцію над лимонами, він поважно витер ножик об рукав своєї куртки. Тут я помітив, що і місіс Мікоубер, і два старші члени сім'ї були озброєні такими ж грізними інструментами, а в дітей у кожного висіла своя дерев'яна ложка на міцному мотузку через плече. Містер Мікоубер щосили призвичаювався жити на морі і в диких лісах. Замість того, щоб подати пунш дружині і старшим дітям у склянках, що їх стояла у кімнаті ціла таця, він налив їм і собі у досить бридкі бляшані кухлі. І ніколи я не бачив, щоб він пив з такою насолодою, як у той вечір, коли під кінець міг покласти свій посуд у кишеню.

— Ми назавжди відмовляємося від усіх розкошів старої вітчизни, — самовдоволено сказав містер Мікоубер. — Мешканці первісних лісів не можуть, звичайно, зазіхати на витончені насолоди країни свободи.

Тут увійшов хлопець і оголосив, що містера Мікоубера чекають унизу.

— Я передчуваю, — сказала місіс Мікоубер, поставивши свій кухоль, — що це хтось з моїх родичів!

— Якщо так, моя мила, — зазначив містер Мікоубер, який зав­жди миттю запалювався, коли починалася розмова на цю тему, — то твій родич — хто б це не був, він, вона чи воно — змусив нас чекати досить значний час, тож, мабуть, цей родич буде ласкавий тепер почекати, коли мені буде зручно прийняти його.

— Мікоубере, — тихо сказала його дружина. — У такий час, як тепер...

— Не слід помічати всі дрібні образи, — підхопив містер Мікоубер словами Шекспіра і підвівся. — Еммо, каюсь, я винен!

— Втрачала на цьому моя сім'я, — зазначила його дружина, — а не ти, Мікоубере. Якщо мої родичі тепер помітили, що саме втрачали вони через свою власну колишню поведінку, і тепер хочуть тобі простягнути руку дружби, то не відштовхуй їх.

— Мила моя, — сказав він, — хай буде так!

— Якщо не заради них, то заради мене, Мікоубере, — додала його дружина.

— Еммо, — відповів він, — такий погляд на це питання в теперішню хвилину не викликає в мене заперечень. Я тепер не можу змусити себе кинутися твоїм родичам на шию, але твій родич, який чекає на мене внизу,