Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

як слуга прийшов підкинути дров у вогонь і, попросивши пробачення, розповів, як у двох милях від берега потонули два невеличкі кораблі з усім екіпажем, як бачили багато інших кораблів, що відчайдушно намагалися триматися далі від берега. Помилуй боже їх і всіх нещасних мореплавців, сказав він, коли й ця ніч буде така, як і минула!

Я був у дуже пригніченому душевному стані, почувався самотнім і тривожився відсутністю Гема, хоч і не розумів, чому. Нещодавні події вразили мене сильніше, ніж я гадав; бурхливий вітер оглушив мене. Думки і спогади мої були збурені; я втратив здатність розуміти час і віддаль, і, мабуть, не здивувався б, якби, вийшовши на вулицю, зустрів когось, хто в цю хвилину мав би бути в Лондоні. Мій розум опанувала якась дивна неуважність, але разом з тим ця місцевість пробуджувала в мені безліч живих і яскравих спогадів.

У цьому стані понуре повідомлення слуги про загиблі кораблі відразу, мимо волі моєї, пов'язалося з тривожною думкою про Гема. Мене мучило темне передчуття, що він з Лоустофта повертатиметься морем і загине. Цей страх настільки посилився, що я вирішив перед обідом ще раз піти до верфі та спитати хазяїна, чи вважає він ймовірним, що Гем повертатиметься морем. Якщо він дав би мені хоч найменшу підставу до таких думок, я поїхав би до Лоустофта і не дав би йому зробити це.

Я поспішно замовив обід і пішов до доків. Недарма поспішав я. Хазяїн з ліхтарем у руці вже замикав ворота. Він голосно засміявся, коли я поставив йому своє питання, та заспокоїв мене: жоден чоловік у здоровому глузді та навіть жоден божевільний не відійде від берега в такий шторм, а тим більше — Гем Пеготті, природжений моряк.

Хоч я і сам це розумів, але, навіть зазнаючи сорому, я не міг не спитати. Я повернувся до готелю. Вітер посилився, якщо взагалі міг посилитися такий вітер. Життя і ревіння, стукотіння дверей і віконниць, гуркіт у димарях, тремтіння самого будинку, що був мені прихистком, величний бунт моря — все було ще жахливішим, ніж уранці. Але тепер ще і темрява панувала навколо та насичувала бурю новими страхіттями, справжніми і уявними.

Я не міг їсти, не міг спокійно сидіти, не міг нічого робити. Щось у моїй душі відгукувалося на зовнішню бурю, вивертало глибини моєї пам'яті і каламутило їх. А проте посеред усієї цієї гонитви і боротьби моїх думок, що вирували разом з гримучим морем, бентежні думки про Гема не залишали мене.

Я майже не торкнувся обіду, але спробував підживитися чаркою чи двома вина. Марно. Я задрімав біля каміна, але весь час усвідомлював і гуркіт стихії, і місце, де я перебував. Але обидва затьмарилися тінню нового і незбагненного жаху; і коли я прокинувся, — або скорше, коли я звільнився від пут летаргії, що прив'язували мене до крісла, — все тіло моє затремтіло від безпідставного, незрозумілого страху.

Я походжав кімнатою, намагався читати стару газету, прислухався до зловісних шумів, придивлявся до облич, сцен і постатей у вогні каміна. Нарешті одноманітне стукотіння настінного годинника так набридло мені, що я вирішив лягти в ліжко.

Втішно було почути такої ночі, що кілька слуг у готелі погоджуються не спати до ранку. Я був надзвичайно стомлений, але щойно ліг, уся втома і сон раптом зникли, і ніби якимись чарами я відчув себе цілком бадьорим, голова моя прояснилася.

Кілька годин пролежав я там, прислухаючись до вітру і хвиль; іноді здавалося мені, що я виразно чую крики на морі, іноді лунали в моїх вухах постріли сигнальних гармат; іноді здавалося мені, що будинки падають. Кілька разів я вставав, щоб подивитись у вікно, але бачив у шибках тільки відбиток мерехтливої свічки, що її я не наважувався загасити, та ще моє власне змучене обличчя дивилося на мене з чорної порожнечі.

Врешті-решт неспокій мій досяг такого ступеня, що я похапцем одяг­нувся і зійшов униз. У великій кухні, де зі стелі звисали окости шинки і вінки цибулі, слуги скупчились у різних позах біля великого столу, який навмисно був відсунутий від пічки ближче до дверей. Одна гарненька дівчинка, яка затикала собі вуха фартушком, скрикнула, коли я увійшов, прийнявши мене за примару. Інші, хоробріші, зраділи збільшенню товариства. Один зі слуг, продовжуючи перервану розмову, звернувся до мене з запитанням: чи згодний я, що душі загиблих на морі в цю бурю витають над хвилями?

Там лишався я десь зо дві години. Одного разу я відімкнув двері і глянув на спорожнілу вулицю. Пісок, водорості і бризки піни мчали повз будинок, і я мусив покликати когось на допомогу, щоб подолати пориви вітру і зачинити двері.

Похмуро і порожньо було в моїй самотній кімнаті, коли я повернувся нагору; але я вже справді втомився і, знову діставшись ліжка, впав — наче з башти в провалля — у глибини сну. Хоч мені ввижались уві сні інші місця та інші сцени, весь час я чув подуви вітру. Нарешті навіть цей слабкий зв'язок з дійсністю перервався, і я з двома любими друзями, не знаю з якими, присутній був при облозі якогось міста серед грому канонади.

Гуркіт гармат був такий гучний і безперервний, що мені ніяк не вдавалося почути щось дуже важливе, аж доки я не зробив велике зусилля і не прокинувся. Було світло — восьма чи дев'ята година; шторм гримів. Хтось стукав і гукав біля моїх дверей.

— У чому річ? — скрикнув я.

— Корабельна катастрофа! Біля самого берега!

Я скочив із ліжка і спитав, який корабель.

— Шхуна з Іспанії чи з Португалії, вантажена фруктами і вином. Поспішайте, сер, якщо хочете побачити її! На березі гадають, що кожної хвилини вона може розбитися на шматки.

Схвильовано кричачи, слуга побіг далі по коридору; я якнайшвидше одягнувся і вибіг на вулицю.

Безліч людей була вже там, всі бігли в одному напрямку — до берега. Я побіг тим самим шляхом, випередив багатьох і незабаром опинився перед диким морем.

Тим часом вітер, можливо, трохи послабшав, але це було не дуже помітно; так само, як непомітним було б мовчання десятка гармат у канонаді з кількох сотень, що снилася мені. Але море, яке вирувало цілу ніч, здавалося мені ще жахливішим, ніж раніше. Хвилі все ще були надміру роздутими потворами; вали здіймалися на неймовірну височінь, кидались один на одного, борсалися, розбивали один іншого, котилися далі, наче невблаганні духи. Моторошне це було видовище! Важко було почути будь-що, крім вітру і шуму. У стурбованій юрбі, ледве посуваючись уперед проти вітру, пильно вдивлявся я в далечінь, шукаючи корабель, але не бачив нічого, крім запінених верхівок величезних хвиль. Якийсь напіводягнений моряк, стоячи коло мене, вказав своєю голою рукою (на ній була наколота стріла, що вказувала в тому ж напрямі) ліворуч. Тоді, о велике небо, я побачив корабель біля самого берега!

Одна щогла була надламана в шести чи восьми футах вище палуби і впала набік, заплутавшись у безладі вітрил і снастей; і всі ці уламки під час швидкого й безперервного гойдання хльостали по бортах корабля, немов бажаючи вхопитися за нього. Матроси намагалися підрубати ці уламки. Коли корабель повернувся до нас носом, стрибаючи з хвилі на хвилю, ми ясно побачили, як вони працювали сокирами; і серед них найактивніше працював якийсь енергійний чоловік з довгим кучерявим волоссям.