Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Прощай назавжди! Мій любий, мій друже, прощай назавжди в цьому світі! В іншому світі, якщо мене простять, я, може, прокинуся дитиною і прийду до тебе. Дякую тобі і благословляю. Прощай навіки!»

Такий був цей лист, залитий сльозами.

— Чи можу я сказати їй, що ви не бачите в цьому нічого образливого і що ви передасте листа, мастере Деві? — спитав містер Пеготті, коли я дочитав.

— Без сумніву, — сказав я, — але я думаю...

— Що, мастере Деві?

— Я думаю, — сказав я, — що знову поїду до Ярмута. Є ще досить часу, я встигну з'їздити туди і повернутися до відплиття корабля. Він і його самотність у мене з голови не виходять. Передати йому тепер цього, написаного її рукою, листа і дати вам змогу в хвилину від'їзду сказати їй, що він одержав звістку від неї, буде відрадою для них обох. Я урочисто взяв на себе доручення цього доброго хлопця і бажаю його виконати якнайкраще. Ця поїздка мене зовсім не потурбує. Спокою мені нема, краще мені буде поїхати. Виїду сьогодні ввечері.

Хоч містер Пеготті й намагався відвернути мене від цього наміру, я бачив, що це йому дуже до душі. На моє прохання він пішов до контори диліжансів і взяв мені квитка. Ввечері я знову поїхав дорогою, якою їздив за найрізноманітніших обставин.

— Чи не здається вам, — спитав я кучера на першій же станції за Лондоном, — що небо дуже дивне? Не пригадую, щоб бачив колись таке.

— Я теж ніколи не бачив такого, — відповів той. — Це ураган, сер. Буде лихо на морі, здається мені, і чекати недовго.

По небу мчала похмура суміш безладних хмар, де-не-де перетята смугами такого кольору, яким буває забарвлений дим від вогкого палива. Хмари нагромаджувалися в найдивовижніші брили, і розколини між ними були більші, ніж найглибші провалля на землі; і в ці розколини стрімголов кидався очманілий місяць, немовби пройнятий жахом перед таким порушенням усіх законів природи. Вітер дув цілий день; а тепер він міцнішав і грізно ревів. Минула ще година, вітер посилився, небо затьмарилося, насувалася буря.

Настала ніч, хмари зімкнулись і щільно закрили все небо, запанувала глибока темрява, а ураган ревів усе лютіше й лютіше. Дедалі зростав він, аж доки наші коні вже майже неспроможні були йти проти вітру. Багато разів у найтемнішу пору ночі (був пізній вересень, коли ночі вже довгі) коні повертались або ставали, наче вкопані; щохвилини могли ми чекати, що карета перекинеться. Гнаний вітром шалений дощ сік нас, наче сталевим пруттям, і тоді ми, неспроможні посуватися далі, шукали собі хоч якийсь захисток під деревами або під мурами.

Наставав день, а вітер дедалі міцнішав. Я бував у Ярмуті, коли моряки говорили, що гуркоче, наче з великих гармат, але ніколи не бачив я нічого подібного, нічого, що хоч трохи б нагадувало це. Ми прибули до Іпсвіча дуже пізно, бо від'їхавши за десять миль від Лондона, нам доводилося брати з боєм кожен дюйм шляху. Там знайшли ми юрбу народу на ринковому майдані; люди зіскочили з ліжок уночі від страху, що вітер зірве димарі і дахи. Дехто з жителів, зібравшись у дворі заїзду, де ми міняли коней, розповів нам, що з дзвіниці зірвало велику свинцеву покрівлю і завалило сусідню вулицю, інші розповідали про селян, що прибули з сусідніх сіл і бачили, як вітер виривав величезні дерева і гнав по шляхах і полях цілі скирти сіна. А буря не вщухала, вона дедалі міцнішала.

Коли ми почали пробиратися далі, ближче до моря, звідки насувався цей могутній страшний вітер, міць його ставала дедалі жахливішою. Ми ще не бачили моря, а піна його вже була на наших губах, і солоний дощ падав на нас. Вода на кілька миль затопила низовинні околиці Ярмута, і кожна калюжа вкрита була пінявими гребінцями. Коли ж відкрилося перед нами море, то вали на обрії надималися горами над виром безодні та здавалися ніби іншим берегом, з баштами і будівлями. Коли ми, нарешті, дісталися до міста, люди вийшли з дверей, схиляючись, притримуючи руками капелюхи на скуйовдженому волоссі; вони дивувались, як це пошта пройшла крізь таку ніч.

Я спинився в старому готелі та пішов подивитися на море. Я спотикався на вулицях, закиданих піском і водоростями, вкритих морською піною; я жахався дахів, що падали навколо мене; на роздоріжжях хапався я за зустрічних людей. Підійшовши до берега, побачив я не лише моряків, але половину мешканців міста. Всі ховалися за будівлями і визирали з-за кутків. Дехто хоробрий іноді наважувався виходити, щоб подивитися в далечінь моря, але не міг вистояти і зиґзаґом йшов назад, гнаний вітром.

Приєднавшись до цих груп, я побачив засмучених жінок, чоловіки яких виїхали рибалити. Напевно, човни їхні розбилися раніше, ніж могли знайти собі десь безпечне місце. Сиві моряки похитували головами, поглядаючи то на море, то на небо, і шепочучи щось один одному; власники суден схвильовано на щось чекали; діти збилися докупи і допитливо вдивлялися в обличчя дорослих; навіть відважні матроси були збентежені — ховаючись у прихистках, вони дивились у підзорні труби на море, немовби пильнуючи ворога.

Мене вразило це моторошне море, коли я наважився глянути на нього через бурління сліпучого вітру, каміння й піску посеред жахливого шуму. Коли високі водяні мури, ревучи, насувались і, піднявшись на неймовірну височінь, розбивалися на бризки, то здавалося, ніби найменший з них може поглинути ціле місто. Коли хвилі, хрипко стогнучи, відступали назад, то здавалося, що вони виривають глибокі печери в березі, немов бажаючи закласти міни під землю. Коли білоголові вали гриміли і розколювалися, не встигши досягти землі, то кожна розбита частка їх, ніби пройнята всією люттю колишнього цілого, мчала до інших, щоб разом скласти нову потвору. Рухливі гори хвилями перетворювалися на долини, схилами яких іноді пролітав самотній буревісник, і знову надималися горами; маси води дрижали і струшували берег тяжким ревом; і щойно хвилі набирали однієї форми, як миттю бунтівливо змінювали і форму, і місце, стикаючись з сусідніми горами води; примарний берег на горизонті, зі своїми баштами і будівлями, підіймався і падав; хмари мчали швидко й часто; здавалося, всю природу роздирало і вивертало.

Не знаходячи Гема серед юрби, яку зібрала ця незабутня буря (її ще досі пам'ятають там, як найбільшу на цьому березі), я подався до його дому. Двері були замкнені; ніхто не відгукнувся на мій стукіт. Тоді я завулками пробрався до верфі, де він працював. Там я довідався, що він пішов до Лоустофта полагодити якийсь пошкоджений корабель і повернеться завтра вранці. За ним, як за досвідченим майстром, часто надсилали здалеку.

Я повернувся до готелю, умився, змінив вбрання і спробував заснути, але марно. Була вже п'ята година дня. Не просидів я й п'яти хвилин перед каміном у загальній кімнаті,