Амадока - Софія Юріївна Андрухович

У цей момент до кабінету постукали, і троє присутніх здригнулися від несподіванки. Але то виявилась усього лише секретарка, яка зайшла полити вазони.

Коли Романа за кілька тижнів повернулася, було видно, що сталось невиправне, — продовжила розповідь Коротулька, зайнявши Богданове місце навпроти столу директорки. — Вона змарніла і мала заплакані очі. Її всі запитували, в чому річ, але вона відповідала відмовками. Проте наступного дня викликала мене на розмову — і ось саме тоді й попросила у мене дозволу тимчасово вказати мою домашню адресу замість своєї. Вона сказала, що переїздить. Що в лікарні, куди вона ходила навідувати Борецького, Романа буцімто познайомилась із його дружиною. Що вони удвох сиділи навпроти палати, коли Борецький помер, і плакали над його тілом, обійнявшись. А на похоронах, куди Романа також прийшла, Борецька запропонувала їй переїхати жити до неї, у дачний будинок за містом. Бо в них із покійним не було дітей, і вона залишилася зовсім сама, і у неї астма, і їй було страшно самій засинати. Романа, звісно, погодилась. Але дача не мала офіційної адреси, розумієте? — екзальтовано махала розкритою долонею Коротулька. — Ось вона й попросила в мене дозволу скористатись моєю.

Де ж розташовано той будинок? — запитав Богдан. — Вам це відомо?

Директорка й Коротулька Саша синхронно помахали головами.

Десь біля Коростеня? — невпевнено прошепотіла Коротулька, запитально дивлячись на директорку.

Ні-ні, — заперечила та. — Це занадто далеко. Я не думаю, що це біля Коростеня.

Коротулька раптом роздратовано зірвалась зі стільця і ображена стріпнула головою.

Ну, не знаю, — вигукнула вона, взявшись руками в боки. — Звідки я можу знати, якщо вона ніколи нічого про себе не розповідала? Скільки разів я її запитувала, як їй живеться на новому місці, як почуває себе дружина Борецького, чи не дивно ось так мешкати вдома в незнайомої людини… Я ніколи нічого від неї так і не добилась.

Тільки одного разу вона розповідала мені про озеро, куди вони з Борецькою ходили плавати в теплу пору року. Романа казала, воно лежить між Дальніми й Ближніми Садами, за Покоростенем… Поскоростенем… Покороскотнем!..

До того ж це більше не має значення, — знову заспокоїлася Саша. — Мені здається, Романа давно вже там не живе, в тому дачному будинку. Вона переїхала на Поділ — якийсь старий чоловік попросив її доглянути за його помешканням, поки сам повіз дружину на лікування до Ізраїлю. Це все, що мені розповідала Романа. Вона скаржилася, що помешкання просто-таки величезне. Що вона іноді почувається там заблуканою.

У цей момент Богдан тамував пришвидшене серцебиття, остерігаючись, що знавісніле гепання почують навіть жінки. Простір навколо нього розширився, але водночас втратив чіткість, виразність, випростався в нескінченність і потягнув чоловіка за собою. Богдан намагався знайти логічне пояснення, яким чином директорка і працівниця Архіву опинилися разом із ним на місці вибуху: крізь відчинене вікно влітали пелюстки попелу зі згарища, смерділо смаленим м’ясом.

Богдан повернув себе до власного видиху, до ніг, що міцно стояли на землі. Це пух, це тополиний пух, повторив він безліч разів подумки, аж врешті попіл піддався і знову став усього лише пухом.

Тут ще така справа, — невпевнено протягнула директорка. — Я обіцяла вам повернути ваші родинні фотокартки. І я не проти! — запевнила вона палко. — Це дуже цінні артефакти, але я розумію, що найбільшу цінність вони становлять для вас і вашої сім’ї. Тому ми із радістю їх би вам повернули. Ми були готові до цього!

Богдан відвернувся до відчиненого вікна і заспокоєно перевірив обмеженість простору митрополичого саду.

Але фотографії зникли! — директорка наблизилась і поклала долоню Богданові на плече, відчуваючи вібрацію, яка прошивала все його тіло. — Вони безслідно зникли, і ми вже повідомили про це поліцію.

Це серйозна справа, серйозний злочин. Це не жарти, і винуватця повинно бути покарано, — поважно запевняла директорка, розставивши широко руки, немов демонструвала готовність будь-якої миті прийняти Богдана в обійми. — Нам дуже шкода, що ми не виправдали вашої довіри і не вберегли ваші скарби. Ми відчуваємо свою відповідальність і провину перед вами. І тому ми готові запевнити, — продовжувала говорити вона м’яким, заспокійливим голосом, — що докладемо всіх зусиль, аби повернути вам втрачене.

Ви ж розумієте, хто украв ваші фотографії? — дитячим голосом запитала в Богдана Коротулька Саша, наблизившись до нього з протилежного від директорки боку і закинувши голову догори. — Я давно підозрювала, що в неї клептоманія. Мені взагалі здається: вона пережила у своєму житті щось жахливе. Вона ніколи нічого не розповідала про це, і відмовчувалась у відповідь на мої запитання. Але коли я запитувала, вона дивилась на мене таким страшним поглядом! — Коротулька аж пересмикнулась.

А той шрам на її спині! Вона намагалася його приховувати, але я його якось побачила, коли вона нахилилась у сховищі, потягнулась до найнижчих шухляд, блузка задерлась — а там!..

Знаєте, зникли не тільки ваші фотографії, пане Богдане, — повідомила директорка. — Зникла також частина листів Петрова. А це — з усією повагою — набагато серйозніша справа.

Відколи помер Борецький, — докинула Коротулька, — я помітила за Романою особливий сентимент до відвідувачів, які цікавились листами Петрова. Вони викликали в ній якесь нездорове, я б сказала, зацікавлення.

Припертий жінками, Богдан зважував можливість вистрибнути назовні через вікно. Йому здавалося, щільна сіть із тополиного пуху прийме його м’яко, немов батут. Але він намагався не піддаватися. Намагався слухати, що йому розповідають. Це може бути важливо.

Був, наприклад, зовсім незвичний відвідувач, — сказала директорка.

Може, й незвичний, — погодилась Коротулька, — але дуже привабливий. Високий, як ви. Одного з вами віку. Тільки іншого типу зовнішности. Але дуже привабливий!

Явно не науковець, — говорила далі директорка. — За поведінкою схожий на військового. Я з ним розмовляла, бо кожному з наших відвідувачів я підписую перепустку до матеріялів Архіву.

Мені здається, він був нетутешнім, — докинула Коротулька. — Його російська була незвичною, а українською він зовсім не міг говорити. Я думаю, він приїхав звідкілясь зі сходу.

Такі люди ніколи не цікавляться Петровим, — з упевненістю ствердила директорка. — Такі люди взагалі не цікавляться українською культурою.

А він сидів і читав ті листи, придивлявся до нерозбірливих закарлючок, ніби намагався знайти там щось про себе самого, про своє життя, — засміялась Коротулька.

І Романа, не відриваючи погляду, стежила за ним на моніторі спостереження, — мовила директорка. — Вона його побоювалася. Не наважувалась із ним фліртувати так, як зі своїми старими кавалерами. Це їй було завиграшки. З цим військовим — зовсім інша справа. Вона поводилась, як зачарована.

А одного разу, коли він вкотре сухо попрощався і пішов геть, навіть на неї не зиркнувши, вона не втрималась і сказала мені, — збуджено шепотіла Коротулька, гарячково викочуючи очі: — «Сашо, Сашо, ти