Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Захоплена почуттями, осліплена, приголомшена, вона чекала, коли розплутаються вузли, коли зникнуть усі перепони, коли будуть прийняті рішення. Їй було відомо, що там, у малому місті, живе хлопчик, його син, — і ця відірваність дитини тільки доводила, що їхні життя дотепер точилися не тими руслами. — Я знала про його дружину і знала про сина, який жив зі своєю бабою (коханою мого дядька). Але той хлопчик — то був не ти, — суворо сказала Зоя.
Врешті, як завжди, втрутився дід, — продовжувала розповідати стара. — Протягом усього часу, поки тривав наш із Професором роман (найщасливішого часу в моєму заплутаному житті), він нетямився від люті, що втрачає свій вплив, від ревнощів, що події відбуваються не за його сценарієм, що я вислизаю з його рук так само, як перед тим вислизнула моя мати, — нехай і через інші двері. Він не міг цього дозволити. Натхненний ненавистю, він застосував усі свої таланти, він перевершив сам себе. Він здійснив операцію, де його втручання було настільки ж багатовимірним, невидимим і могутнім, як втручання Бога в життя смертних. Кількома досконало продуманими жестами він спровокував у дійових особах напади параної, муки сумління, розклав сіті з підозр, недовіри, розчарування й презирства, він розіграв сцени приниження і викриття. Він використав якості самих людей для того, щоб ті себе ними покарали. Розповідаючи це, я навіть сама не впевнена, що ним не пишаюсь, — зізналася Зоя.
Вона знову замовкла, а потім неголосно схлипнула:
Я звикла пояснювати власне нещастя перебільшеною всемогутністю діда. Це був зручний спосіб — не можу не визнати. Насправді життя точилось, як йому і належиться, і кожен виконував власну роль і робив власний вибір. Дід вирізнявся хіба що тим, що добре розумівся на людському нутрі і мав доступ до влади, а тому був здатен ледь підштовхнути події і людську поведінку в потрібному йому руслі. Він заохочував людські слабкості й ниці нахили, але аж ніяк не був їхнім призвідником. З цим кожен із нас завжди був здатен впоратися сам.
Дід був усього лише живою людиною, — мало не з ніжністю сказала Зоя. — Зрештою, він став цілковито вразливим, відкритим, геть беззахисним.
Вона заходилась описувати все, крізь що їй довелось пройти упродовж років після розриву з Професором: домашнє ув’язнення, цілковитий контроль, позбавлення будь-яких зовнішніх контактів. Урешті дід витіснив навіть Зоїного чоловіка, бо більше не міг терпіти присутности когось третього поруч із нею. Ти моя сім’я, — говорив він їй, поки вона, охоплена апатією, горілиць лежала на ліжку і витріщалась на стелю. — А я — твоя сім’я. Більше ні в тебе, ні в мене нікого немає. Ми повинні триматися разом, — казав він. І Зоя розуміла, що те, що він коїв — походило від страху. Страху могутньої людини залишитися зовсім самотньою, навіть без уявної близькости.
Йому потрібна була ця видимість, — говорила вона. — Він тримався за неї, немов за уламок розтрощеного човна, що не давав остаточно піти на дно, зануритись у безвість. Він же стільком людям понищив життя, уявляєш, — говорила Зоя, майже шепочучи, — стільки їх загинуло через нього, стільки було посаджено до в’язниць, заслано до таборів, стільки сімей було розбито — він робив, що хотів.
Скільки всього від нього залежало! А потім виявилося, що він зовсім самотній. Що єдине, на що він може спрямувати свою владу, — це тримати замкненою вдома свою названу онуку, доньку жінки-самогубиці, яку підібрав колись у лісі. І яка там, у лісі, так і залишила назавжди своє серце. Ціле життя вона була охоплена найглибшим усвідомленням того, що по неї ніхто не прийде.
Втомившись стояти, знесилений важким, задушливим шарудінням жінчиного монологу, що немов залягало у складках тканини, яка прикривала стіни, Чоловік важко опустився на шкіряний диван навпроти столу.
Зоя тим часом продовжувала говорити. Її білосніжні й досконало-рівні вставні зуби вилискували в тьмяності кімнати, відбиваючи світло лампи.
Вона розповідала, що це дід, торжествуючи, повідомив їй про смерть Професорової матері. — Хочеш — поїдь на похорони, — сказав він злостиво. — Я більше тебе не триматиму, знаєш. Я більше не буду ганятися за тобою і твоїми коханцями, годі з мене. Поїдь на похорони — і одружи його на собі, — глузував він.
Стара спокійно продовжувала розповідь, відверто зізнавшись, що не мала на меті нічого подібного. Їй навіть було відомо, що Професор багато років після припинення їхніх стосунків виконував різні дідові доручення і за це отримував винагороду. Навіть більше: його родина отримала від діда розкішне помешкання в подарунок ще до знайомства Зої та Професора, тому цей бідолаха був на гачку вже невідь скільки часу. Можливо, все своє життя, від народження. Єдине, чого достеменно не знала Зоя: за що саме було винагороджено Криводяків. За яку таку послугу, за яке таке «не все в цьому світі вимірюється грошима».
Всі її фантазії про Криводяка давно розвіялися, вона більше не вірила в сентиментальність і почуття. Зоя була втомлена і розуміла, що зі смертю Уляни втратила шанс довідатися трохи більше про власну матір. Можливо, Уляна встигла поділитися знанням зі своїм сином, з його родиною, думала Зоя.
Але там, на похороні, в тій тісній смердючій хаті (і як тільки люди можуть жити в таких огидних норах? як вони це витримують?), серед чужинців, диких і неосвічених — бачив би ти, як вони витріщали на мене свої порожні й водночас допитливі очі! — вона зіткнулася з неможливістю. З повною неможливістю бути. Щось у тій хаті душило її, розчавлювало їй мозок, вивертало нутрощі: безмежний жах і нестерпний жаль, суміш відкритости й беззахисности людської істоти — і її нескінченна жорстокість. — Щось там трапилося, — говорила стара, — чого ніхто не зміг би зрозуміти. Там, у тому домі, колись трапилося щось таке, про що я ніколи не хочу довідатись. Вистачає вже того, що я це відчула.
Там вона зіткнулася з цілковитою безсенсовністю спроб зрозуміти, звести кінці з кінцями, розплутати вузли і клубки. — Від того, що ти намагаєшся, — говорила стара, — все заплутується дедалі більше. Єдине, що розплутує, — це смерть. У цій невиправній точці все й треба залишити, все слід покинути.
Вона зібралась там померти по-справжньому, — зізналась Зоя. — Вона не
