Смутна доба - Микола Смоленчук

Вмілою грою світська красуня доводила царевича до відчаю. Ще на аудієнції в Кракові король сказав, що після успішного походу він дозволить йому одружитись навіть з королівною, прозоро натякнувши на свою сестру.

Та царевич уже нікого крім панни Марини не помічав.

А тут ще й патер[93] Савицький зі своїми порадами:

— Сандомирський воєвода — помітна в Короні людина. Породичаєтесь, і це наблизить вас до батьківського престолу. Тоді й вороги ваші замовкнуть і король полагіднішає!..

Царевич став просити наставника поговорити з воєводою. Юрій Мнішек давно того чекав — поцілував майбутнього зятя, плакав від зворушення. Але намір негайно одружитись відхилив, царевич має спершу завоювати московський престол.

— Ми тоді приїдемо до вашої царської милості самі!

Запросив Мнішек за доньку немалу ціну, і закоханий царевич на все згодився.

У кінці травня 1604 року Лжедмитрій письмово засвідчив, що, ставши царем, він дасть Мнішеку на сплату боргів мільйон польських злотих, надішле дорогоцінності нареченій та столове срібло з царської казни. Також він мав віддати у володіння дружини Новгород та Псков з усіма жителями та прибутками, вони лишаться її власністю, навіть коли вона не матиме нащадків від Дмитрія. Марина зможе вершити там закони, роздавати волості, будувати католицькі костели та монастирі, засновувати латинські школи.

При царському дворі панна Марина матиме право тримати латинських духівників та влаштовувати свою богослужбу. Цар, уже поєднаний з католицькою вірою, має повести свою державу в єдину віру з римсько-католицькою церквою.

Якщо царевич Дмитрій не сяде на трон за рік, Марина може стати вільною.

12 червня 1604 року царевич додатково пообіцяв Мнішеку віддати у вічне володіння Смоленське і Сіверське князівства. А так як половина Смоленської і шість міст Сіверської земель мали відійти до польської корони заради дружби з королем, царевич мусив дати Мнішеку компенсацію на сусідніх московських землях.

Одержавши письмову угоду, сандомирський воєвода почав збирати грошові пожертви на московський похід.

Папі римському царевич теж відповів. Подякував за увагу до нього і запевнив святого отця, що буде вірним християнству апостольському престолу.

Про прийняття католицизму в листі мови не було.

Громіздка закрита карета у супроводі сотні озброєних гайдуків перевалила через ветхий місток на Либеді і покотила вниз до Дніпра, в об'їзд міста. Обіруч пробігали мальовничі зелені підвищення київського передмістя, блиснув поміж зелені хрест якоїсь церкви, карета з довгим шлейфом гайдуків, що розтягнувся, досягла берега ріки, покотила натоптаною дорогою спершу вбік Подолу та, не доїжджаючи до Печерська, круто повернула видолинком до Видубецького монастиря, що на північній терасі гори Звіринець (так називали її чомусь ще з часів київської Русі).

Це швидше фортеця, укріплений замок, ніж свята обитель. Колись родовий монастир Всеволода Ярославовича, за літописом тут був перевіз на лівий берег, від нього лишився острів неподалік правого берега з руїнами укріпленого двору. Десь ще тоді, в часи заснування Київської держави, побудували тут Михайлівську церкву, та її зруйнували половці. Церкву згодом відбудували, поставили і ці височенні підпорні стіни збоку Дніпра, вони разом з масивними виїзними воротами у товстому мурі, що оперізував монастир, зробили його майже неприступним.

Попід стінами карета покотила глибокою зеленою вилучиною вгору до брами. Їх помітили з підмурівку ще напроти Михайлівської церкви, карета ще підіймалась нагору, а ворота уже відкрили. Видно, що чекали.

Біля церковного виду приміщення, де знаходились трапезна[94] і келії, з карети з'явився довгий аскетичного[95] виду монах у чорному, мав він за шість десятків. Всі, хто вийшов для зустрічі, схилились у побожному поклоні.

Монах аскетичного виду перехрестився, повернувшись до Михайлівської церкви, і попрямував за настоятелем до будинку зі шпилями під зеленою горою, що нависала над монастирською терасою.

У Видубецький монастир приїхав київський уніатський митрополит Іпатій Потій.

Від кінця обідньої молитви його високопреосвященство приймав духовенство та світських людей уніатського віросповідання, що потягнулися з міста до Видубецького монастиря. Свої візки і карети приїжджі лишали коло в'їзних воріт, там стояла постійна варта. Дбайливо доглянутою стежкою, обсадженою